Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
*
Почувся барабанний дріб, і багато хто зацитькав, коли доктор Мід зійшов на поміст і простер уперед руки, вимагаючи тиші.
- Ми повинні від щирого серця подякувати нашим чарівним дамам,- почав він,- які своїми невтомними зусиллями й патріотичним запалом не тільки забезпечили матеріальний успіх доброчинному базарові, а й перетворили цю неоковирну палату на затишну альтанку, на розкішний квітник чарівних троянд, що їх я бачу круг себе.
Присутні гаряче зааплодували.
- Наші дами зробили все що могли, вони не тільки пожертвували нам свій час, але й витвори своїх рук, і прекрасні дрібнички, що ви бачите на цих лотках, удвічі прекрасніші, бо вони зроблені руками наших чарівних дам-південок.
Прокотилися схвальні вигуки, а Рет Батлер, що стояв, недбало спираючись на прилавок біля Скарлет, тихенько завважив:
- Ото цап бундючний, правда ж?
Скарлет у першу мить вжахнулася, почувши таку образу гідності найдостойнішого з громадян Атланти. Вона докірливо глянула на капітана, але тут-таки подумала, що лікар з його сивими метлястими баками й справді скидається на цапа, і насилу стримала в собі сміх.
- Однак це ще не все. Наші добрі дами з шпитального комітету, що приносять полегкість страждущим воїнам самим доторком своїх прохолодних долонь до розпашілих скронь, що вирвали з лабет смерті стількох наших поранених, наших благородних борців за найблагороднішу у світі Справу, вони знають, чого ми потребуємо. Я не перелічуватиму цих потреб. Нам потрібно більше грошей на закупівлю ліків та медикаментів в Англії, і тут поміж нас присутній зараз безстрашний капітан, що неодноразово протягом року успішно пробивався сюди крізь блокаду і робитиме так і надалі, щоб забезпечувати нас необхідними ліками. Це - капітан Батлер!
Хоч і заскочений зненацька, славетний проривних блокади граційно вклонився до публіки - може, навіть занадто граційно, як здалося Скарлет. Це виглядало так, наче він надміром гречності підкреслював цілковиту зневагу до всіх тут зібраних. Героя привітали бучними оплесками, а дами в кутку витягли шиї, аби краще його роздивитись. Он воно з ким кокетує вдова бідолашного Чарлза Гамільтона, коли ще не минуло й року, як його не стало!
- Ми потребуємо золота, і я проситиму у вас від повідної пожертви,- вів далі доктор Мід.- Я проситиму пожертви, але ця пожертва дуже скромна, коли порівняти до того, що наші мужні воїни щодня жертвують своє життя,- просто сміховинно скромна. Ласкаві дами, я прошу вас пожертвувати ваші коштовності. Я прошу? Ні, це Конфедерація просить, це Конфедерація звертається до вас, і я впевнений, що ніхто не відмовиться внести свою пожертву. Як прегарно виблискують оздоби на ваших милих ручках! Як сліпуче сяють золоті брошки на грудях наших патріотичних дам! Але наскільки прекрасніша від усіх скарбів Індії ваша пожертва! Золото буде перетоплено, коштовне каміння продано, а на одержані гроші закуплено ліки та всякі медикаменти. Отож зараз, ласкаві дами, два наші хоробрі воїни, рани яких недавно загоїлись, обійдуть вас із кошиками в руках, і…
Решта його слів потонула у шквалі оплесків та захоплених вигуків.
Найперша думка Скарлет була про те, що жалоба, дякувати Богові, не дозволила їй одягти ні дорогих сережок, ані важкого золотого ланцюжка від бабці Робійяр, ані золотих з чорною емаллю браслетів, ані гранатової брошки. Вона дивилась, як коротун-зуав, перекинувши через здорову руку луб’яний козуб, почав обходити залу з її боку і як жінки, старі й молоді, жваво й весело стягують з рук браслети, виймають сережки з вух і при цьому скрикують, наче й справді їм боляче, допомагають одна одній розстібнути замочок кольє або зняти брошку на корсажі. Раз у раз чулося легеньке подзенькування металу, голоси: “Заждіть, заждіть! Я допоможу вам зняти. Ось!” Мейбел Меррівезер стягувала з рук гарненькі парні браслети, що були на зап’ястках і вище ліктя. Фенні Елсінг з вигуком: “Мамо, можна і я?” - знімала з голови золоту в дрібних перлинках діадему, родинну їхню коштовність. І щоразу, коли черговий дар падав у козуб, лунали оплески й схвальні вигуки.
Усміхнений малоросток з уже трохи наповненим коши- ком на руці підходив до лотка Скарлет, і коли він порівняв^ ся з Ретом Батлером, той недбалим жестом вкинув до козуба золотий портсигар. Побачивши перед собою козуб на прилавку, Скарлет безпорадно розвела руки на знак того, що в неї нічого нема. Було таки прикро виявитись єдиною жінкою, яка не має що пожертвувати. Аж це раптом зблиснула широка обручка на її руці.
На хвильку Скарлет пригадалося - хоч і дуже туманно,- яким було обличчя Чарлза, коли він одягав цю обручку їй на палець. Але відразу ж цю згадку затопила хвиля роздратування, що завжди супроводила її думки про Чарлза. Це ж він винен, що у неї все життя зійшло внівець, через нього її вважають за стару жінку!
Вона рвучко шарпнула обручку з пальця, але та не піддавалася. Зуав уже ворухнувся в бік Мелані.
- Стривайте! Я маю дещо для вас!
Обручка таки піддалась, і Скарлет уже простягла руку з нею до козуба, де було чимало ланцюжків, годинників, перснів, шпильок та браслетів, коли нараз перехопила погляд Батлера. Уста його кривила легка посмішка. Скарлет демонстративно кинула обручку на купу коштовностей у козубі.
- О моя дорогенька! - прошепотіла Меллі, стискуючи їй руку; очі її світилися любов’ю і гордістю.- Моя мужня, мужня дівчинка! Стривайте, будь ласка, лейтенанте Пікар! У мене теж є дещо для вас.
Меллі взялася стягувати з пальця обручку, якої вона - Скарлет була певна - ні разу не знімала від дня весілля. Хто-хто, а Скарлет знала, яка дорога їй ця пам’ятна прикраса. Насилу стягнувши обручку, Меллі на хвильку стисла її у своїй маленькій долоні. А потім легенько поклала поверх інших оздоб у козубі. Вони обидві дивились, як зуав підходив до гурту старших жінок у кутку,- Скарлет задиристо, а Мелані з такою тугою в очах, що це ще дужче вражало, ніж сльози. І ні один, ні другий погляд не пройшов повз увагу чоловіка, який стояв поряд.
- Якби тобі не стало на це духу, то мені й поготів,- сказала Меллі, обіймаючи Скарлет і ніжно притискаючи до себе. На мить Скарлет захотілося струснути її з себе й закричати щосили: “А Боже, та
