Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Та все одно. Та королева. «Рук-н-ролл», звісно ж, кидається на неї, забирає.

«Якого милого??? — пише він мені. — Класний хід, лол!!!»

«Я помилилася, думала, то інша фігура», — пояснюю я та підношу келих до рота.

А тоді завмираю.

84

Що, коли…

Думай.

Воно викручується від мене, ніби кров у воді.

Я відставляю келих.

Що, коли…

Ні.

Так.

Що, коли:

Джейн — жінка, яку я знала як Джейн, — ніколи й не була Джейн?

…Ні.

…Так.

Що, коли…

Що, коли вона від самого початку була кимось іншим?

Це те, що мені сказав Литтл. Ні — це половина того, що мені сказав Литтл. Він сказав, що жінка по сусідству, жінка з блискучим волоссям і вузькими стегнами, це абсолютно точно, очевидно, Джейн Расселл. Добре. Прийнято.

Та що, коли жінка, з якою я бачилась, чи думала, що бачилась, була реальною людиною — і просто вдавала із себе Джейн? Фігура, яку я сплутала з іншою фігурою? Слон, якого я сплутала з королевою.

Що, коли вона була копією — та, що померла? Що, коли вона була підробкою?

Келих відпливає геть від моїх губ. Я ставлю його на стіл, відсуваю вбік.

Тоді чому ж?

Думай. Припуст´імо, що вона справді існувала. Так: відкинемо Литтла, відкинемо логіку, і припу´стимо, що я від самого початку мала рацію — чи більш-менш. Вона справді існувала. Вона була тут. Вона була там, у їхньому будинку. Для чого Расселлам заперечувати — чому вони заперечували — її існування? Вони могли правдоподібно наполягати, що то не Джейн, але вони пішли далі.

І звідки вона так багато про них знала? Чому вона вдавала із себе когось іншого?

— Ким вона б могла бути? — питає Ед.

Ні. Припини.

Я встаю, підходжу до вікна. Підіймаю погляд на будинок Расселлів — той будинок. Алістер із Джейн стоять на кухні, розмовляють; він в одній руці тримає ноутбук, у неї руки складені на грудях. Хай обертаються, думаю. В темряві кабінету я почуваюся в безпеці. Почуваюся прихованою.

Краєм ока помічаю якийсь рух. Я переводжу погляд нагору, на кімнату Ітана.

Він біля вікна, наче худа тінь перед світлом лампи, що у нього за спиною. Обидві руки притиснуті до скла, ніби він намагається щось розгледіти крізь нього. За мить він підіймає руку. Махає мені.

У мене прискорюється пульс. Я повільно махаю у відповідь.

Наступний хід.

85

Біна відповідає після першого ж гудка.

— У тебе все добре?

— Я…

— Мені дзвонив твій лікар. Він дуже за тебе хвилюється.

— Я знаю. — Я сиджу на сходах в невеликому потічку місячного світла. Біля ноги — мокрий клаптик, де я перед тим розлила вино. Треба буде витерти.

— Він каже, що намагався до тебе додзвонитися.

— Я знаю. Я в нормі. Скажи йому, що я в нормі. Послухай…

— Ти пила?

— Ні.

— У тебе голос… Говориш нерозбірливо.

— Ні. То я просто спала. Послухай, я тут думала…

— Я думала, ти спала.

Я ухиляюся від цієї ремарки.

— Я тут думала про дещо.

— Про що? — обережно питає вона.

— Про своїх сусідів. Про ту жінку.

— О боже, Анно. — Вона зітхає. — Це… Я хотіла поговорити про це з тобою в четвер, але ти мене навіть не впустила.

— Я знаю. Вибач. Але…

— Тієї жінки навіть не існувало.

— Ні, просто я не можу довести, що вона існує. Існувала.

— Анно, це божевілля. Із цим покінчено.

Я затихаю.

— Нічого доводити. — Напористо, майже сердито; я ще ніколи її такою не чула. — Я не знаю, про що ти думала, чи що з тобою… відбувалося, але це скінчилося. Ти руйнуєш собі життя.

Я слухаю її дихання.

— Чим довше ти тягнеш цю справу, тим довше ти потім від цього відходитимеш.

Тиша.

— Ти маєш рацію.

— Ти серйозно?

Я зітхаю.

— Так.

— Прошу, скажи, що ти нічого не витвориш.

— Не витворю.

— Пообіцяй мені.

— Обіцяю.

— Скажи, що все те було лише у тебе в голові.

— Все це було лише у мене в голові.

Тиша.

— Біно, ти маєш рацію. Вибач. То був просто… ефект післядії чи щось таке. Ніби нейрони, які й далі спалахують після смерті.

— Що ж, — каже вона потеплілим голосом. — Щодо цього не знаю.

— Вибач. Просто хочу сказати, що нічого не робитиму.

— І ти обіцяєш.

— Я обіцяю.

— Тож, коли наступного тижня в нас буде тренування, я не буду слухати нічого такого, що б мене непокоїло.

— Нічого, окрім тих звуків, які я зазвичай видаю.

Я чую, що вона посміхається.

— Доктор Філдінґ сказав, що ти знову виходила з дому. Вийшла до кав’ярні.

Цілу вічність тому.

— Ага.

— І як воно було?

— Ой, жахливо.

— Ну, все одно.

— Все одно.

Знову пауза.

— Востаннє… — каже вона.

— Я обіцяю. Те все було у мене в голові.

Ми прощаємось. Закінчуємо дзвінок.

Моя рука потирає потилицю, як і майже завжди, коли я брешу.

86

Мені потрібно все добре продумати перед тим, як діяти. У мене немає права на помилку. У мене немає союзників.

Або, мабуть, є один. Та я з ним поки що не зв’язуватимусь. Не можу.

Думай. Мені потрібно думати. Але спочатку потрібно поспати. Можливо, то через вино — найпевніше, що через вино, але я несподівано почуваюся страшенно втомленою. Перевіряю телефон. Майже десята тридцять. Час летить.

Я повертаюся до вітальні, вимикаю торшер. Йду в кабінет, вимикаю комп’ютер (Повідомлення від «Рук-н-ролла»: «Де ти зникла???»). Знову нагору, до спальні. Панч іде слідом, спотикаючись. Треба якось дати раду його лапі. Можливо, Ітан міг би віднести його до ветеринара.

Зазираю до ванної. Надто втомлена, щоб умитися, почистити зуби. Між тим, я і те, й те зробила вже сьогодні зранку — завтра надолужу. Я скидаю одяг, беру кота, залажу до ліжка.

Панч обходить простирадла, вмощується в дальньому кутку. Я слухаю його дихання.

І знову, може, справа у вині… Майже точно у вині, та я не можу заснути. Я лягаю на спину, витріщаюся на стелю, на хвильки ліпнини багетів під стелею; перекочуюсь на бік, заглядаю в темряву коридору. Перевертаюсь на живіт, занурюю обличчя в подушку.

Темазепам. Так і стоїть у своїй пляшечці на журнальному столику. Мені потрібно підвестися, піти вниз. Натомість я перекидаюся на інший бік.

Тепер я дивлюся через сквер. Будинок Расселлів уклався спати: на кухні темно; штори вітальні затягнуті; кімната Ітана мерехтить лише примарним сяйвом комп’ютерного монітора.

Я вдивляюся в неї, доки не слабнуть очі.

— Що ти