Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Мій власний кіт витягнувся уздовж дивана, його хвіст погойдується, ніби загіпнотизована змія. Панч десь вивихнув задню ліву лапу; бачила, як він зранку важко накульгував. Я наповнила миску їжею на кілька днів, щоб він не…

Лунає дверний дзвінок.

Я зриваюся на дивані. Голова ривком повертається до дверей.

Хто це, в біса?

Не Девід; не Біна. Не доктор Філдінґ, точно — він залишив кілька голосових повідомлень, але сумніваюся, що прийшов би без попередження. Хіба що він попередив про це в повідомленні, яке я проігнорувала.

Дзвінок лунає знову. Я ставлю фільм на паузу, опускаю ноги на підлогу, підводжусь. Підходжу до екрана домофону.

Це Ітан. Його руки затиснуті в кишенях; навколо шиї закручений шарф. Волосся горить у сонячних променях.

Я тисну на кнопку гучномовця.

— Твої батьки знають, що ти тут? — питаю я.

— Усе нормально, — каже він.

Я вагаюсь.

— Дуже холодно, — додає хлопець.

Натискаю на зумер.

За мить він входить до вітальні, за ним тягнеться холодне повітря.

— Дякую, — вихукує він, відсапуючись. — Там так холодно. — Він роззирається навколо. — А тут дуже темно.

— Тому що на вулиці дуже світло, — кажу я, хоча він має рацію. Я вмикаю торшер.

— Можна підняти жалюзі?

— Звісно. Хоча, ні, і так добре. Правда?

— Добре, — каже він.

Я сідаю скраєчку кушетки.

— Можна мені тут сісти? — питає Ітан, показуючи на диван. Можна, можна. Дуже шанобливий, як для підлітка.

— Звісно. — Він сідає. Панч зіскакує з дивана та швидко заповзає під низ.

Ітан обводить поглядом кімнату.

— Цей камін працює?

— Він газовий, але так. Хочеш, щоб я увімкнула?

— Ні, просто цікаво.

Тиша.

— А для чого ці пігулки?

Я стріляю очима на журнальний столик. Пігулки, наче опале листя, розкидані по склу; чотири пляшечки, одна з яких порожня, стоять разом на маленькій пластиковій галявині.

— Я просто перераховувала їх, — пояснюю я. — Поповнювала новими.

— А, ясно.

Ще трохи тиші.

— Я прийшов… — починає він одночасно з тим, як я промовляю його ім’я.

Я веду далі.

— Вибач мене.

Він підводить голову.

— Прошу, вибач мене. — Тепер він знову опускає погляд на свої коліна, а я продовжую тиснути. — За всі проблеми і за те, що затягла тебе у все це. Я була настільки… переконана. Я була така впевнена, що щось відбувалося.

Він киває, не відводячи очей від підлоги.

— Це був… Це був дуже складний рік для мене. — Я заплющую очі; коли знову розплющую їх, бачу, що він дивиться на мене своїм ясним і уважним поглядом.

— Я втратила дитину й чоловіка. — Ковтаю. Вимовляю ці слова. — Вони померли. Вони мертві. — Дихай. Дихай. Один, два, три, чотири.

— І я почала випивати. Більше, ніж зазвичай. І займалася самолікуванням. Що небезпечно й неправильно. — Він пильно дивиться на мене.

— Це не… не те, щоб я вірила в те, що вони справді спілкуються зі мною… Знаєш, з….

— З того світу, — каже він низьким голосом.

— Саме так. — Я посуваюся, нахиляюсь вперед. — Я знала, що їх вже нема. Що вони мертві. Та мені подобалося слухати їхні голоси. І це відчуття… Його дуже важко пояснити.

— Ніби об’єднання?

Я киваю. Він такий непересічний підліток.

— Щодо всього іншого — я не… я навіть не можу пригадати більшість із того. Думаю, я хотіла контактувати з іншими людьми. Чи потребувала цього. — Волосся треться об мої щоки, коли я хитаю головою. Я не розумію. Дивлюся просто на нього. — Але мені дуже шкода. — Я прокашлююсь, випрямляюся. — Знаю, ти прийшов сюди не для того, щоб подивитися, як плаче доросла жінка.

— Я плакав перед вами, — зауважує він.

Я посміхаюсь.

— Справді.

— Я позичав у вас фільм, пам’ятаєте? — Він витягує коробочку з кишені пальта, кладе її на столик. «Повинна настати ніч». Я й забула про це.

— Зміг подивитися? — питаю я.

— Ага.

— Що думаєш?

— Моторошний. Той мужик.

— Роберт Монтґомері.

— Це той, що грав Денні?

— Так.

— Дуже моторошний. Мені сподобався той момент, де він питає дівчину… е-е-е…

— Розалінд Расселл.

— Та, що грала Олівію?

— Так.

— Де він питає її, чи подобається він їй, а вона йому така: «Ні», а він їй: «Всім іншим подобаюсь», — він хихоче. Я розпливаюся в усмішці.

— Рада, що тобі сподобалось.

— Ага.

— Чорно-білі фільми не такі вже й погані.

— Ні, цей хороший.

— Можеш ще позичити будь-який, якщо хочеш.

— Дякую.

— Але я не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками. — Тепер він відвертається, розглядає решітку каміна. — Знаю, вони розлючені, — продовжую я.

Тихе шморгання.

— У них свої проблеми. — Погляд знову повертається до мене. — З ними справді дуже важко жити. Я б сказав, суперважко.

— Я думаю, багато молодих людей так думають про своїх батьків.

— Ні, але вони й справді такі.

Я киваю.

— Не можу дочекатися, коли піду в коледж, — каже він. — Ще два роки. Навіть менше.

— Ти вже знаєш, куди хочеш?

Він хитає головою.

— Не зовсім. Кудись далеко. — Він закидає руку назад, чухає спину. — Все одно в мене тут немає друзів.

— У тебе є дівчина? — питаю я.

Він хитає головою.

— Хлопець?

Здивовано дивиться на мене. Знизує плечами.

— Я намагаюся розібратися в собі, — пояснює він.

— Справедливо. — Цікаво, чи знають його батьки.

Дідусевий годинник вибиває один удар, другий, третій, четвертий.

— Ти знаєш, — кажу я. — Житло внизу звільнилося.

Ітан супиться.

— Що сталося з тим чоловіком?

— Він виїхав. — Я знову прокашлююсь. — Але… якщо хочеш, можеш використовувати його. Той простір. Я знаю, як це, коли хочеться мати власний простір.

Це я так намагаюся помститися Алістеру та Джейн? Не думаю. Не думаю. Та, може, й добре — було б добре, я впевнена, — якби тут був ще хтось. До того ж, молода людина, навіть якщо це самотній підліток.

Я продовжую, ніби в нас торги:

— Телевізора там немає, але я можу дати тобі пароль від вай-фаю. І там є диван. — Я описую все яскраво, переконую саму себе. — Це просто може бути місце, куди ти міг би втікати, коли вдома ставатиме нестерпно.

Його очі загоряються.

— Це було б класно.

Я зриваюся на ноги, доки він не передумав. Ключ Девіда на кухонній стійці, невеликий сріблястий уламок у похмурому світлі. Я беру його, подаю Ітану, який підводиться.

— Класно, — повторює він, запихаючи ключа до кишені.

— Заходь, коли тобі заманеться, — кажу я йому.

Він кидає погляд на двері.

— Мені, мабуть, час іти додому.

— Звісно. — Я не питаю, чи знають його батьки, що він тут.

— Дякую за… — він поплескує по кишені. — І за фільм.

— Немає