Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Туди тобі не можна, брате.

– А тоді як?

– Я тобі дам грошей, поїдеш до Києва. У мегаполісі такому, як ти, буде легше заплутати сліди, аніж по лісах і селах.

– Радше вже у Парижі.

– Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, – пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. – Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.

– А що я робитиму у столиці?

– Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.

– А як ти будеш знати, де я?

– Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, – Яра насупився, ніби щось пригадав:

– І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

– З якої то радості?

– Тобто?

– Чому я маю віддати Камінь тобі?

– Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

– Я його збережу краще за вас.

– До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, – підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський Символ Віри, у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п’ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському Символі було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

– …От скажімо, попи, – наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. – Вони ж страшенно духовні, так?

– Уу, – погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

– Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! – розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. – Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

– Угу, – знов погодився бармен.

– Не «угу», а дуже класна… Я придумав! – гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. – Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив… А він знаєш що написав?

– Уу?

– Він написав такий от слоган, прикинь: «Хто анісову п’є, в тому глистик не живе!»

– У!

– От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто, маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

– Уу, – заперечив бармен.

– Правильно, – допив Почеконіус. – Не будемо уточнювати, позаяк…

– Який прикольний чорт! – раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною. «Оппа, – подумав політтехнолог, – як я люблю тьолочєк з низьким тембром!»

Він озирнувся і спитав:

– Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка – співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

– Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

– Замовимо всього, чортику, – підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

– Ай мумент, май діар сексіс! – політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з’явилися лікери, а за