Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Раптом він урвав мову і глянув на Сексон.
— Що сталося? — спитав він здушеним голосом. — Тобі погано… чи… чи це?..
Вона схопилась однією рукою за серце, але незабаром жах зник з її очей, і вони засвітились прихованою втіхою, а губи таємниче всміхнулися. Здавалося, вона забула про чоловіка і прислухається до якогось далекого голосу, якого почути йому не суджено. Потім обличчя її засяяло радістю й подивом, вона глянула на Біллі й простягла йому руку.
— Це життя!.. — прошепотіла вона. — Я відчула під серцем у себе життя. О, я така щаслива!
Другого вечора, коли Біллі повернувся з роботи, Сексон примусила чоловіка поважніше замислитись над його майбутніми батьківськими обов’язками.
— Я вже обдумала все, Біллі,— почала вона. — Я така здорова, міцна жінка, що це обійдеться нам досить дешево. Покличемо Марту Скелтон — вона добра акушерка.
Але Біллі похитав головою.
— І не думай про бабок, Сексон. Ми запросимо лікаря Гентлі. Він лікує Біла Мерфі, і той вірить у нього, як у кам’яну гору. Щоправда, він старий хрін, та голову має на в’язах.
— А вона приймала в Мегі Донегю, — доводила Сексон. — І бачиш, які здорові мати й дитя.
— Як там не є, але в тебе вона не прийматиме, — затям це собі.
— Але ж лікар здере з нас двадцять доларів, — не здавалася Сексон. — І примусить ще взяти доглядальницю, бо без жінки не обійтися, а Марта Скелтон сама дасть собі раду, і це коштуватиме куди дешевше.
Біллі ніжно пригорнув її до себе, та від свого не відступився.
— Послухай-но, жіночко моя. Робертсів дешевиною не спокусиш. Ніколи за це не забувай! Ти маєш привести дитину. Це твоя справа, і з тебе досить. А моя справа — постачати гроші й піклуватися тобою. І хоч би як добре я зробив для тебе, ти варта кращого. Навіть за мільйон доларів не попущу я, щоб ти хоч трохи ризикувала. Найголовніше, аби ти була здорова, а долари — сміття. Ти, може, гадаєш, я не люблю наше дитинча? Люблю, ще й як. Та воно в мене з думок не сходить, працювати не дає. Якщо мене виженуть з роботи, то це буде тільки через нього. Але богом присягаюся, Сексон, як з тобою має щось трапитись, або хоч мизинчик твій має постраждати, то я волію бачити його мертвого, аніж ризикувати твоїм життям. Тепер тобі ясно, як багато ти для мене важиш?
Знаєш, Сексон, я гадав, що коли люди поберуться, то це вони просто поселяться вкупі і з часом починають плестися одне обіч одного, аби день до вечора. У інших воно може, й так, але в нас із тобою — не те. Я люблю тебе щодень дужче й дужче. Ось зараз я люблю тебе більше, ніж п’ять хвилин тому, коли почав розмовляти з тобою. І навіщо здалася тобі доглядальниця! Гентлі навідуватиметься щодня, а Мері попорається коло господарства і догляне тебе, так само, як і ти доглянула б її, коли б вона була в такому стані.
Збігали дні й тижні, груди в Сексон повнішали, і всю її поволі проймали гордощі материнства. Для неї, нормальної, здорової жінки, вагітність була не тягар, а безмірне щастя. Іноді на неї, щоправда, нападав острах, але такий хвилевий, що тільки ще дужче поглиблював її щастя.
Непокоїло Сексон тільки невиразне й загрозливе становище робітників, якого ніхто, здавалося, не міг зрозуміти, а вона менше за всіх.
— Стільки балакають про машини, — мовляв, завдяки їм стали виробляти куди більше товарів, — звернулася вона раз до Тома. — Але ж чому з усіма цими машинами ми не заробляємо тепер більше?
— Е, та ти в мене тямуща, — відказав Том. — Ти, я бачу, скоро й соціалізм зрозумієш.
Проте Сексон цікавив тільки практичний бік справи:
— Томе, ти вже давно соціаліст?
— Вісім років.
— А той соціалізм тобі що-небудь дав?
— Усім дасть… Згодом.
— То ти встигнеш до того часу десять разів померти! — гостро кинула вона.
Том зітхнув.
— Мабуть, що так. Справа посувається надто кволо.
Він знову зітхнув.
Сексон глянула на його стомлене, покірне обличчя, похилі плечі, мозолясті руки: вся його постать, здавалося, символізувала немічність його соціальних поглядів.
РОЗДІЛ IX
Почалося з дурниці, як часто починається несподіване й фатальне. Діти — і великі й малі — спокійно гралися на вулиці, а Сексон, дивлячись на них крізь відчинене вікно, мріяла про свою власну майбутню дитину. Сонце спокійно червонило захід, морський солонуватий вітрець навівав прохолоду. Раптом хтось із дітей махнув рукою у напрямку Сьомої вулиці. Діти враз притихли, кинули гратися й усі туди видивилися, показуючи в той бік пальцями. Старші хлопчаки, років десяти-дванадцяти, скупчилися тісніше, а старші дівчатка боязко похапали малих дітей за руки, а декого й узяли на руки.
Сексон не бачила, що сталося, але вгадала, в чому річ, коли старші хлопчаки понабирали з канави камінців і, як миші, причаїлися у вузьких завулках між будинками. Дівчатка поволокли малечу додому; заскрипіли хвіртки й сходинки ганків, захряскали двері, і за мить уся вулиця спорожніла — тільки де-не-де з-за спущених фіранок визирали стривожені обличчя жінок. Сексон почула гуркіт міського потягу, що звернув із Центральної вулиці. Тоді з Сьомої долинув хрипкий погрозливий чоловічий гомін. Але поки що нічого не було видно, і Сексон пригадала слова Мерсідіз Гігінс: «Вони, мов ті пси, що гризуться за кістку. їхня робота — це ж та сама кістка».
Гомін наближався. Перехилившись за вікно, Сексон побачила з десяток страйколомів, що під охороною полісменів та детективів ішли вулицею. Вони шикувалися щільно черідкою, а за ними з диким криком, раз у раз підбираючи каміння, сунуло чоловік із сотню страйкарів. Сексон здригнулася зі страху, але,