Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
— Га-га, голубонько, це дуже просто. Більшість людей — дурні зроду. Це — раби. Меншість — зроду розумні. Це — господарі. Таких уже, мабуть, створив людей бог.
— Але як же міг бог спокійно дивитися на сьогоднішню жахливу колотнечу?
— Мабуть, він такими речами не цікавиться, — всміхнулася Мерсідіз. — Гадаю, що він і не знав про неї.
— Я смертельно злякалася, — провадила далі Сексон. — Я мало не зомліла. А ви — я бачила вас — ви стежили за всім так байдуже, немов це звичайна вистава.
— Та це й була вистава, голубонько моя.
— Ой, як ви можете?!
— Га-га, це не первина мені! Я бачила, як убивають людей. Нічого надзвичайного. Всі люди помирають. Дурні помирають, як худоба, самі не знаючи, з якої причини. А дивитися дуже кумедно. Вони б’ються кулаками та кийками й провалюють одне одному голови. Це дикість. Вони, мов дикі звірі, мов ті пси, що гризуться за кістку. Ота їхня робота це ж та сама кістка. Якби вони билися за жінок, за ідеї, за золото чи за казкові діаманти — це було б щось величне. А за що б’ються вони? Вони просто голодні і б’ються за окрушини, щоб набити собі шлунок!
— О, якби я могла зрозуміти! — стискаючи руки, прошепотіла Сексон, пройнята болісною жагою знання.
— Тут нема чого й розуміти. Все ясно, як день. На світі завжди були дурні й розумні, раби й пани, мужики й принци. Так воно буде й повік.
— Але чому?
— Чому мужик є мужик, голубонько? Бо він мужик! А чому блоха є блоха?
Сексон нетерпляче похитала головою.
— Але ж, голубонько, я відповіла вам. Жодний філософ у світі не дасть вам кращої відповіді. Чому ви покохали свого чоловіка дужче за інших чоловіків? Бо покохали саме його, та й край. А чому покохали? Бо покохали. Чому вогонь пече, а мороз кусає? Чому є дурні й розумні? Пани й раби? Підприємці й робітники? Чому чорне — чорне? Дайте відповідь на це — і ви відповісте на все.
— А все-таки то несправедливо, щоб люди пухли з голоду, коли вони хочуть працювати, — нічого більше, тільки працювати на стерпних умовах, — заперечила Сексон.
— О, ні, то справедливо, як і те, що камінь не горить, як дерево, що морський пісок — не цукор, що терен колеться,
що дим здіймається вгору, що вода мокра, що речі падають униз.
Проте таке пояснення дійсності не переконало Сексон. Вона навіть не зрозуміла, що та хотіла цим сказати — їй слова старої видалися просто нісенітницею.
— Виходить, у нас нема ані волі, ані незалежності! — запально скрикнула Сексон. — Не всі люди рівні. Моя дитина не має права жити так, як дитина заможної матері!
— Цілком слушно, — відповіла Мерсідіз.
— Але ж мої предки саме за це й боролись! — не відступала Сексон, згадавши шкільні лекції з історії та батькову шаблю.
— Демократія — мрія блазнів. Га-га, голубонько, — демократія, як і релігія, — це брехня: її вигадали, щоб забити баки робочій худобі. А коли вона починала нарікати на свою скруту й тяжку працю, цю худобу вмовляли не скидати з себе ярма, втішали казочками про потойбічне життя, де бідні раюватимуть у розкошах, а заможні й мудрі смалитимуться на вічному вогні! Ото, мабуть, реготалися тоді мудрі, сміючися з дурних! Коли ж ця брехня вивітрилася і дурні почали мріяти про демократію, мудрі й подбали про те, щоб вона так і залишилася мрією, тільки мрією. Світ належить дужим та мудрим.
— Але ж ви й самі належите до робочого люду, — зауважила Сексон.
— Я? До робочого люду? Ех, голубонько, це сталося тому, що я вклала гроші в непевну справу, що я стара й негодна вже чарувати бравих юнаків, що я пережила всіх друзів своєї молодості й у мене нікого не лишилося, тому, що я живу тут у гетто з Баррі Гігінсом і лагоджуся до смерті… Але ж, моя голубонько, я народилася серед панів і ціле життя своє топтала ногами дурнів. Я пила найдорожчі вина й пишалася на таких бенкетах, — що коштів з них вистачило б нашим сусідам прожити ціле життя.
Дік Голден і я (то були Дікові гроші, але це однаково, що мої), отож — Дік Голден і я, не збігло й тижня, як пустили за вітром чотириста тисяч франків у Монте-Карло. Він був єврей, але вмів сипати грішми. На ті самоцвіти, що я носила в Індії, можна було врятувати життя десяти тисяч родин, що мерли на моїх очах з голоду.
— Ви бачили, що вони мруть, і… пальцем не ворухнули? — спитала вражена Сексон.
— Я залишила самоцвіти собі… Га-га, і того ж року їх украв у мене один мерзотник — російський офіцер.
— І ви дивилися спокійно, як ті люди вмирають?.. — перепитала Сексон.
— Це жалюгідне поріддя, вони гниють і плодяться, мов гробаки. Вони нічого не варті, нічого-нічого, голубонько! Так само, як і ваші тутешні робітники. Найнепрощенніша їхня дурість, що вони без упину плодять нових рабів для своїх панів.
Отож і вийшло, що від інших Сексон все ж таки почула дещо путнє, але від цієї жахливої старої не довідалась геть нічого. Тепер уже й тим романтичним розповідям Мерсідіз вона не дуже йняла віри.
Збігали тижні. Страйк залізничників дедалі розпалювався, Біллі хитав головою і признавався, що навіть не уявляє, які знегоди чекають на робітників.
— Нічого я тут не второпаю, — казав він до Сексон. — Суцільна плутанина. Наче якась колотнеча наосліп. Наші схиляються до того, щоб підтримати заводських робітників. Вони вже тиждень страйкують, і багатьох їхніх уже позвільняли. Тож якщо ми, биндюжники, не припинимо роботи, їхньому страйкові капець.
— Але ж вам і на думку не спало застрайкувати, коли вам самим зменшили платню, — зауважила Сексон, насупивши брови.
— О, тоді ми не були ще готові. А тепер усі биндюжники з Фріско і спілка портовиків згодні нас підтримати. Не знаю, що там буде, поки що це лише балачки. Але якщо дійде до страйку, то ми й тих своїх десятьох відсотків не подаруємо.
— І все ото через цих підлих політиканів, — почав він іншим разом. — Усі вони падлюки. Коли б же ми хоч остільки порозумілися між собою, щоб стали обирати чесних людей…
— Але якщо навіть троє вас — ти, Берт і Том — не годні порозумітись, то як сподіватися, що всі робітники порозуміються?
— Хто й зна, — визнав Біллі.— Як подумаєш про це,