Лазарит - Симона Вілар

– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…

Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.

Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.

Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.

«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.

– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?

Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.

Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.

– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!

– Що ти мелеш?! – обурилася Джоанна, проте служниця вмить уловила якусь непевність в її словах і стиха засміялася.

– Про те, що варто бодай раз у житті відчути себе справжньою жінкою!

Присунувшись ближче, вона зашепотіла пані на вухо:

– Слухай сюди, дівчинко моя! Я вже давно знаю, що твій Обрі не бозна-який чоловік і слабкий на подружньому ложі. А ти – сповнена сили жінка. Обрі гнівить небо, відмовляючись виконувати свої обов’язки…

– Як завжди, підслуховувала під дверима нашої опочивальні? – насупилася Джоанна, котра знала про цей гріх камеристки.

– Авжеж, траплялося. І не з власної волі, а на прохання вашої матусі, бо вона тривожиться, що ви ніяк не завагітнієте. Не надто я потішила леді Мілдред, розповівши: сер Обрі тільки й робить, що хропе, наче кнур, замість того, щоб приголубити молоду дружину. Кажу вам: настав час пізнати, як воно – належати справжньому чоловікові, а не вислуховувати нудні теревені про те, що любов – це пекельна похіть і паскудний блуд. Який же ж це блуд, якщо ви присягалися одне одному перед вівтарем?

Джоанна спалахнула й ледь не вдарила камеристку. Стара коза! І це ж не вона сама, решта челяді теж теревенить про те, що відбувається в панському алькові!..

– Ґодіт, іди геть! – сухо звеліла вона.

– Та я піду. А ось місце біля вас залишиться порожнє. І що? Знову будете тішити себе під ковдрою? Повірте мені: це значно більший гріх, ніж дозволити себе обійняти такому красеневі, як наш сер Мартін. Може, мені все-таки натякнути, що леді чекає на нього?

Джоанна зацідила камеристці ляпаса. Ґодіт не видала й звуку, а пані мало не розплакалася – чи то від сорому, чи тому, що майже цілком була згодна зі служницею. Ґодіт правду каже й хоче їй добра! Але сльози душили її ще й тому, що прекрасний лицар, який кілька днів тому звірявся в коханні, зараз її уникає. Ні, Мартін д’Ане вірний слову честі і в нього й гадки немає про блуд, як у дурної Ґодіт…

Джоанна ще довго крутилася під плащем, поки сон нарешті не стулив їй повіки. Але й уві сні її мучили видіння, одне гріховніше за інше. Воно й не дивно, що прокинулася Джоанна ще вдосвіта. Вийшовши з-за скелі, де розташувалися жінки, вона побачила Дроґо. Капітан охороняв табір і вряди-годи підкидав у вогонь хмиз. Інші люди спокійно спали, вкутані в плащі й овчини.

Неподалік від багаття хропіла Ґодіт, трохи далі в обіймах здорованя Ейріка, ніжно усміхаючись, спала Санніва.

– Чогось бажаєте, міледі? – Дроґо негайно встав зі свого місця, але вона зупинила його жестом і пішла в кущі.

Над потічком клубочився легкий туман, збираючись між стовбурами буків і грабів, по їхньому різьбленому листі стікали краплинки роси. Гірський ліс завмер, чекаючи сонця, лише невгамовна вода журкотіла між каменюками. Загорнувшись у плащ, Джоанна пішла на берег.

Знайшовши невеличкий затон, де майже не було течії, вона трохи похлюпалася, цокотячи від холоду зубами, а з води вийшла жвава й бадьора. Неподалік, вище за течією, шумувала вода – напевно, там був поріг або невеличкий водоспад.

Якусь мить повагавшись, жінка вирушила туди. І невдовзі переконалася, що не лише їй подобається купатися на світанку. Пройшовши повз моховиту скелю, вона крізь переплетене гілля побачила Мартіна д’Ане.

Джоанна завмерла, її серце злякано стукотіло. Лицар, голий-голісінький, неквапно плавав у невеличкій заглибині, утвореній водоспадом на дні мілкого потоку. Їй подобалося дивитися на нього. Він і гадки не мав, що вона не зводить із нього очей і в її душі бродять солодкі думки, від яких паморочилася голова й притлумлювався голос розуму, котрий десь звіддаля шепотів, що краще б їй було піти звідси.

Але вона не могла себе пересилити. Обережно відгорнувши гілля, дивилася, як Мартін поплив просто до водоспаду, заліз на кам’яний виступ, і прозорий потік навсібіч розлетівся вихором бризок, розбившись об його сильне, худорляве й струнке тіло. Струмені води заливали йому обличчя, стікали по темному від вологи волоссю. Лицар заклав руки за голову, вочевидь насолоджуючись крижаною купелею, тугі м’язи вигравали під гладенькою шкірою, живіт