Лазарит - Симона Вілар

Що ж, колись і в нього буде сім’я, і йому не доведеться більше почуватися неприкаяним пілігримом без роду та племені. Але що це нарешті сталося…

Підвівши голову, він пильно поглянув на леді Джоанну. Ось вона – перша сходинка тієї драбини, якою йому доведеться зійти, щоб знайти дім і тих, для кого він стане рідним і близьким!

– Бачить Бог, мадам, усі ми колись повернемося додому. Я приєднаюся до своїх братів по ордену, а ви знову зустрінете Різдво в Гронвуді. І те, що сталося з вами тут, перетвориться на швидкоплинний спогад. – Виразним поглядом він підсилив ці слова і помітив хвилювання на жіночому обличчі.

Маленька перемога: схоже, леді Джоанна засмучена, що незабаром їм доведеться розстатися.

Вибачившись, Мартін підвівся, поправив піхви меча на поясі і додав, що час уже пізній, леді необхідно добре відпочити, а його обов’язок – охороняти табір аж поки йому на зміну стане один із воїнів капітана Дроґо.

Та ледве лицар вийшов за межі освітленого багаттям кола, як на нього мало не налетів сер Обрі.

– І ви повірили цій жінці? – зі свистом прошепотів він, хапаючи лицаря за руку. Мартін мимоволі відсахнувся, однак лорд продовжував, його очі зблискували в темряві, мов у розлюченого кота: – Благородні де Шампери! Якби ви, сер, знали, в якому зміїному кодлі я опинився, поріднившись із ними! Правду кажуть: високородна потолоч вічно ховає свою ганьбу за титулами, замками, пістрявими гербами та гучними гаслами… Такими є і де Шампери. Одна із сестер-близнючок, набундючена святенниця, оббирає всю околицю так, що їй вдалося подвоїти володіння своєї обителі. Друга – вискочка графиня Лестер, не лише залізла до ліжка старого діда, щоб бути знаною, а й, немов остання шльондра, гріховодила з королем, щоб визволити з темниці свого зрадника-чоловіка. Старий Плантагенет був ласий до поступливих кралечок, однак, побавившись із нею, і не подумав звільняти Роберта де Бомона. А Генрі Ельф! Та це ж просто безмозкий заколотник, який примудрився розсварити валлійців з Мортімерами саме тоді, коли королю великими зусиллями вдалося укласти з ними мир! І лорд Артур змушений був прибрати його геть з-перед очей, щоб королівські шерифи не схопили цього баламута й заслужено не покарали. Зате його спадкоємець, тишко Гай Гронвудський, – тупа та слухняна вівця, що виконує всі батьківські забаганки й не наважується навіть пискнути…

Сер Обрі відсапався й упівголоса продовжував:

– Я мовчу вже про барона й баронесу… Святі на небі попадали б зо сміху, почувши, що ця парочка має бодай якусь честь! Бастардна смуга в їхньому гербі не випадкова, і всі знають, що високородний Артур де Шампер – незаконнонароджений брат Генріха Плантагенета, і саме цьому зобов’язаний своїм становищем. А леді Мілдред Гронвудська – взагалі щось виняткове. Це розпусна саксонська дівуля, ганьба якої знана в усій Англії! Нині вона пишається своєю аристократичністю, однак люди добре пам’ятають, що вона була наложницею сина короля Стефана Блуаського – навіженого принца Юстаса.[88] Але не простою наложницею, а багатою, тому-то Плантагенет і втулив її своєму незаконнонародженому братикові, щоб той заграбастав її землі. Але за це йому довелося визнати своїм первістком Вільяма, сина леді Мілдред і цього-таки Юстаса. Згодом в Артура де Шампера з’явилися і власні сини, ось чому він наполіг, аби вишкребок Блуа вступив в орден Храму, а потім і геть покинув Англію. Маршал тамплієрів Вільям де Шампер… Ха-ха! Хто-хто, а ви напевно маєте знати, що храмники дають обітниці бідності, послуху й безшлюбності, що означає: незаконний виплодок леді Мілдред ніколи не зможе претендувати на землі й титули де Шамперів!.. Усе: маєтки, гроші й титул барона Малмсбері і Гронвуду успадкує покірний Гай, а на долю Вільяма випало щодня ризикувати своєю головою у війні з невірними.

Мартін був уражений.

– Це правда? Отже, славетний маршал ордену Храму… незаконнонароджений син?

Обрі роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом зойкнув, рвонувся вперед і мало не повалився в обійми лицаря. А наступної миті Мартін побачив капітана Дроґо, який стояв позаду свого лорда і, схоже, почастував його добрячим копняком. Але це було не все: капітан схопив Обрі за барки і трусонув ним так, як тер’єр трусить упійманого щура, з такою силою, що опасистий лорд упав на коліна. Дроґо вперся рукою йому в потилицю, повалив лицем на землю і, здавалося, геть не збирався відпускати.

– Собако, ти негайно зізнаєшся лицареві д’Ане, що підло збрехав! Як ти міг зводити наклепи на своїх благодійників і моїх добрих господарів, від яких усі ці роки бачив лише хороше?

Обрі важко сопів і повторював, що все мовлене ним знає кожен пастух у Норфолці. Тоді Дроґо ще дужче натиснув коліном на його загривок, і лорд хоч-не-хоч мусив визнати, що таки оббрехав рідню дружини.

Мартін беззвучно відступив у тінь. Нехай самі з’ясовують, чия правда. Якщо Обрі, звільнившись від залізної капітанової хватки, схопиться за зброю, то Дроґо цілком здатен його вбити. З іншого боку, лорд Незербі, хай там як постраждала його гідність, напевно розуміє, що він не подужає досвідченого воїна.

Тому Мартін, непомітний у темряві, мовчки спостерігав далі. Цідячи лайки, лорд обтрусив брудний одяг, а потім попростував туди, де купою каміння була його постіль – розстелені овчини. А Дроґо, наче нічого й не сталося, повернувся до багаття, де досі сиділи, розмовляючи, Сабір і кухар Бритрік.

«Цієї ночі я міг би покінчити з Обрі, – подумав Мартін. – І звернути все на Дроґо. Сабір підтвердив би мої слова, та й Бритрік змушений був визнати, що капітан сварився з його господарем».

Це було б підло, зате Обрі більше не плутався б у них із Джоанною під ногами. Але нащо вбивати англійця, коли він, Мартін, і так знав, як його спекатися, до того ж із користю для себе?

Розділ 10

Зазвичай, коли Мартін розпочинав поєдинок, йому байдуже було, то смертельна сутичка чи рядовий тренувальний бій, – його душа раділа. Ось для чого я народжений, ось у чому здатен розкрити всього себе! – співав кожен м’яз, кожен помах меча, кожен випад або туше.

Та коли Мартіну вдалося примусити Обрі де Рінеля знову повправлятися з ним у бою на мечах, знадобилося все мистецтво, аби вести двобій так, щоб суперник не запідозрив каверзи. Лицар широко та повільно заносив зброю, щоб лорд устиг вгадати напрямок удару й успішно його відбити. Навіть, притискаючи Обрі, Мартін занадто метушився, відкривав то бік, то голову,