Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

зупинитися і на всіх інших, і врешті-решт це вже був би розділ з психології. Я тільки ще раз наголошую на тому, що то був найблискучіший період мого життя. Сцени життя, свідком яких я був, були сумними, вони пригнічували постійним горем, котре таке ж нестерпне, як і вічна радість, а може, навіть і більше. Проте душевна радість від того, що ти допомагаєш хворим та бідним, становила плату, котра була доволі високою, і не кажіть, що така плата має негативне сальдо, бо отримує насправді той, хто дає. Ні, я таки отримував винагороду, і вона була високою, такою високою, що я мав найвищу оцінку для самого себе. Розділ CLVIII. Дві зустрічі

Минуло два чи три роки, і мені врешті-решт усе це добряче набридло. Я став відчувати певну відразу до своєї справи. Я зрештою покинув орден, хоча насамкінець зробив вагомий внесок, що дало мені право на те, щоб мій портрет повісили в ризниці. У попередньому розділі я так і не розповів, що у шпиталях ордену я став свідком того, як померла — ну ж бо вгадайте, хто? — прекрасна Марсела, я її побачив на смертному ложі того ж дня, коли прийшов у богадільню, щоб роздати милостиню. І здогадайтеся, кого я там зустрів?.. А зустрів я там лісову квітку, Еуженію, доньку дони Еусебії й Віласи. Вона була така ж кульгава, а тепер до того ще й сумна.

Вона страшенно зблідла, коли впізнала мене, і опустила погляд, проте лише на якусь мить. Потім підвела голову й подивилась мені в очі з великою гідністю. Я зрозумів, що вона не візьме милостині з моєї кишені, а тому простягнув їй руку, наче знатній дамі. Вона відповіла на мої люб’язності й зачинилась у своїй кімнатці. Більше я її ніколи не бачив, не знав про її життя, не знав, як померла її мати і яке саме лихо привело її до богадільні. Я тільки пам’ятаю, що вона була кульгавою і сумною. Саме під таким глибоким враженням я прийшов до шпиталю, куди саме привезли Марселу, яка через кілька годин по тому сконала — виснажена і геть розбита хворобами...

Розділ CLIX. Напівбожевілля

Я зрозумів, що я вже старий і мені потрібна була якась підтримка. Минуло вже шість місяців після від’їзду Кінкаса Борби. Він поїхав у Мінас Жераїс і забрав з собою найкращі сторінки зі своєї філософської доктрини. Повернувся ж він через чотири місяці, і одного ранку прийшов до мене майже в такому ж вигляді, як я його побачив колись на бульварі Публіку. Значно змінився його погляд. Він повернувся вже геть божевільним. Він розказав мені, що спалив свій рукопис і тепер почне все спочатку. Хоче вдосконалити свою доктрину Гуманітизму. Догматична частина вже була готова, проте він не встиг її написати, це дійсно стане релігією майбутнього.

— Ти присягаєшся на вірність гуманітизму? — запитав він мене.

— Ти ж знаєш, що так.

Я ледь зміг вирвати з грудей якісь слова. З іншого боку, я не зрозумів усієї жорстокої правди. Кінкас Борба не тільки був божевільним, він ще й розумів, що він божевільний, і ці рештки здорової свідомості, як слабесенький ліхтарик у пітьмі, ще більше ускладнювали його жахливе становище. Він знав про це і не сердився на свою хворобу. Навпаки, він мені говорив, що це ще один доказ Гуманітаса, який таким чином грався сам з собою. Він читав по пам’яті довгі розділи своєї книги, а також духовні літанії та антифони, він навіть продемонстрував мені сакральний танець, який винайшов для гуманістичних церемоній. Гнітюча граційність, з якою він піднімав ноги і трусив ними, була просто фантастичною. Іншим разом він тужливо заводив пісню, співав і дивився кудись у далечінь, і в його очах час від часу блищав упертий промінчик свідомості, сумний, як сльоза...

Невдовзі він помер у мене вдома, присягаючи і повторюючи раз за разом, що біль — це просто ілюзія і що Панглос, оббреханий Панглос, не був таким дурним, як його вважав Вольтер.

Розділ CLX. Про негативи

У проміжок часу між смертю Кінкаса Борби і моєю мали місце події, про які я вже розповідав у першій частині книги. Головним був винахід пластиру Браса Кубаса, який через мою хворобу помер разом зі мною. Чудодійний пластире, саме ти вивів би мене на перше місце серед людей у науці та підніс би над людьми, ти був істинним і прямим натхненням небес! Проте життя розпорядилося інакше. Тепер вам навічно залишатися іпохондриками.

Цей останній розділ геть сумний і негативний. Я не зміг стати знаменитим завдяки пластиру, не був я ні міністром, не був і каліфом, мені не вдалося спізнати радості подружнього життя. Проте правда й те, що поруч з такими невдачами доля вберегла мене від того, щоб я заробляв собі на хліб важкою працею, потом і кров’ю. Мало того, я не зазнав такої смерті, як дона Пласіда, ні напівбожевілля, як Кінкас Борба. Якщо все ж підсумувати те і те, то будь-яка людина, напевне, вважатиме, що там не було ні нестачі, ні лишку, отже, я відійшов з життя вільним від боргів. Однак це буде неточно, бо коли я дійшов до другого краю цієї самої таємниці, я все ж знайшов невеличке позитивне сальдо, котре і є останнім негативом у цьому розділі про негативи: у мене не було дітей, і я не передав жодному створінню у спадок нашу убогість.

Кінець

Машаду де Ассіс (1839-1908) - один з найвизначніших письменників та поетів Бразилії, чия творчість справила великий вплив на формування всієї бразильської літературної школи.　

Він провів дитинство у злиднях, погано вчився у школі, не вступив до університету, але дуже любив книжки. Самотужки вивчив французьку, англійську, німецьку і греку, а у 21 рік вже був визнаним на батьківщині поетом, письменником і журналістом.

Він був одним із