Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Що ж, от і придивимось якнайпильніше до кандидатів.
Взяти хоч би того ж Юрія Немирича… Звісно, за інших обставин Виговський розраховував би на таку людину найменше: позбавлений земель магнат, який потайки прагне повернути свої колишні володіння… пристосуванець і подвійний перебіжчик, який зрадив спочатку короля польського, згодом шведського… правовірний аріянин у недалекому минулому… Що іще потрібно, аби вважати таку людину найменш достойним кандидатом у генеральні писарі?!
Але біда у тім, що як за минулі дні, так і нині Виговський вже встиг надивитись досхочу на усіх інших. І дійшов висновку, що випробувань ніхто з них не пройшов. Доводилось тепер перевіряти Немирича…
Перелицьованого шведського генерала.
Вчорашнього социніянина, теперішнього православного християнина.
Багатія, позбавленого маєтності.
От із ким працювати доводиться…
Та що вдієш?
Мусиш!..
— Ти просив мене прийти, ясновельможний?
Виговський підняв очі від паперів і мовчки подивився на прибулого.
— Я до твоїх послуг, ясновельможний пане гетьмане.
От про кого з усіх побачених сьогодні людей не можна було сказати, що він готовий «до послуг» ясновельможному пану гетьману Івану Виговському, то це про полковника Немирича! І його погляд, і вся поза, у якій він завмер біля дверей, виказували гордість і перекірливість. Скидалося на те, що все навпаки. Що це він, Юрій Немирич є милостивим паном, який завітав у гості до якогось там посполитого[49] і тепер поблажливо цідить крізь стиснені зуби: «Я сьогодні в доброму гуморі — то якою незначущою дрібничкою можу тебе, сіромаху, потішити?.. хочеш, ламаного шеляга подарую?..»
І от цього гордовитого, самовпевненого пана — та й у генеральні писарі?! Іване, та ти, либонь, збожеволів! Немирича ж голота ні в якому разі не сприйме, бо він — пихатий гнобитель, який повсякчасно мав справи з ляхами, а не з козаками!
А з іншого боку — як би це сказати делікатно… Що таке голота і де насправді має бути її місце?..
Ну, гаразд, пане Немиричу, якщо вже прийшов сюди, давай-но з’ясуємо, на що ти здатен.
І Виговський спитав прибульця, водночас недбало кивнувши підборіддям на розкидані папери:
— Як гадаєш, що це розкладене переді мною?
— А тут нема чого гадати.
Немирич не те щоб не розгубився — з відповіддю він забарився лише тому, що підшукував малознайоме московитське слівце:
— У них це зветься кляузою — от що воно таке.
Гість зробив всього лише один крок углиб кімнати. Проте гетьман вже зрозумів, про що й як його розпитувати. Тому зробив заперечувальний жест, наказуючи лишатися біля дверей, і повів далі:
— Отже, ти вгадав, що за цидулки там лежать. А чи здогадаєшся, кому вони призначалися?
Губи Немирича презирливо скривились.
— Здогадуюсь, ясновельможний, як же не здогадатися!
– І кому ж?
— Його царській величності Олексію Михайловичу.
— Гм-м-м! — гетьман позирнув спочатку на прибульця, потім на стіл з паперами. Ні, навряд чи він побачив від самого входу, що у розкладених на столі листах написано. Отже, просто здогадався. Або ж…
— А може, ти заздалегідь знав, про що там йдеться?
— Звідки мені про таке знати…
Голос полковника був абсолютно рівним і спокійним.
— Звідки, питаєш?.. Наприклад, інші розповіли. Тебе ж не першого сюди викликали, перед тобою багато хто заходив.
— Це дійсно так, ясновельможний. Але сам подумай: хто і що розповідатиме мені — полковнику Юрію Немиричу?!
На одну-єдину мить в його голосі продзвеніла легка іронія, й Виговський второпав: так, справді, якби навіть йшлося про саме життя Немирича, то й у цьому разі полковникові ніхто не сказав би жодного слова! Бо здебільшого представники старшини його просто не люблять, меншість — зневажає… а є й такі, хто відверто ненавидить.
До речі, один з листів (або «цідулок», як презирливо назвав їх Виговський) свідчив саме про це: Немирич має серед козацької старшини відвертих ненависників. З цієї точки зору зробити його генеральним писарем можна. Це буде навіть дуже вдалий вибір!.. Що ж, продовжимо.
— Ну, гаразд. Отже, ти здогадався, що цидулки ці є скаргами на мене московському цареві?
— Так, ясновельможний.
— А чи можеш ти вгадати також, хто написав їх?
— О-о-о, це вже дещо складніше.
– І все ж таки спробуй, пане полковнику.
— Ну, гаразд.
— До речі!..
Виговський склав папери акуратним стосом таким чином, щоб
