Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

— Ну що ж… тоді з поверненням… з поверненням у наші… у наші лави… полковнику Немиричу!.. схизматику… такий же, як ми. Як усі ми… народ козацький…

Зовсім невдовзі Юрій Немирич прийняв православне хрещення і разом з тим — чин козацького полковника. Так завершилися його блукання поміж Річчю Посполитою, Швецією та Гетьманщиною: для побудови земного царства справедливості він остаточно зупинив вибір на останній.

Зовсім невдовзі — 6 липня (27 червня за старим стилем) 1657 року у Чигирині помер гетьман Богдан Хмельницький. Але святе місце довго не порожніє: 21 жовтня 1657 року на старшинській Корсунській раді новим гетьманом України було обрано генерального писаря (відтоді вже колишнього) Івана Виговського — досвідченого політика, вмілого адміністратора й дипломата, хороброго і талановитого воєначальника. Завершилась одна епоха, розпочалася інша… Хоча ніхто про це ще достеменно не знав — хіба лише здогадувався.

— Кого тепер покликати накажете, ясновельможний?

Виговський відірвався від споглядання рівної білої стіни навпроти себе, повільно повернув голову праворуч і оглянув старого козака, який завмер біля дверей, чекаючи на його вказівку. Ач, як прикипів очима до гетьмана: так і дивиться, так і дивиться…

Втім, хоча поза його поштива, проте у погляді жодного сліду тієї поштивості немає! Так, очі ніколи не брешуть, в очах же у того козака саме лише роздратування. Мовляв, давай-но, телепню, думай швидше — бо навіщо сидиш і мене біля дверей на ногах тримаєш?!

— Немирич нехай прийде до мене.

— Слухаюсь, ясновельможний!

— Негайно.

— Звісно, що так, пане гетьмане! Ніхто баритися не стане.

— Ну що ж, тоді чекаю.

— Так, ясновельможний!

Останній погляд на нього — і козак зник за дверима.

Ні-і-і, коли живий був Хмельницький, на нього ніхто так не дивився! Бо просто… Просто не насмілився б ніхто подивитись спідлоба, як той сич, на покійного гетьмана… на істинного проводиря й володаря Гетьманщини. А на нього — насмілюються. Ще й як насмілюються!.. І найголовніше, що очі виказують всіх. Так, усіх поголовно — від пересічних козарлюг до гонорових полковників, від безрідних челядників до шляхтичів. В усіх очах одне запитання: «У нього виходило все, що могло… ба навіть не могло вийти! А от чи вийде в тебе?! Чи ти спроможешся?..»

І так щодня, щогодини.

Навіть щохвилини.

А між тим треба діяти. Причому діяти рішуче, невідкладно, інакше…

Виговський розвернувся, широким кроком підійшов до столу і вкотре вже заходився вивчати розкидані на ньому папери. Одначе, наскільки мудро він вчинив, не погодившись на негайне призначення нового генерального писаря одразу на Корсунській раді! Не погодився, хоч як його просили: мовляв, тебе, генерального писаря, гетьманом обрали — як же ти обійдешся без такого потрібного помічника?! А хто твоєю генеральною військовою канцелярією[48] керуватиме, хто всю дипломатію в міцній руці триматиме?! Ні-ні, ясновельможний, не роби дурниць — давай одразу ж, негайно вирішуй це питання! Інакше не можна, ніяк не можна…

Хтозна, чому, та Виговський вперто наполягав на своєму: лишіть мене у спокої, відчепіться, панове добродії — призначу я генерального писаря, от тільки не зараз. І зрештою, свого таки домігся. Може, заздалегідь відчував щось?! Можливо, й відчував… У будь-якому разі, дуже добре, що не погодився! Інакше оце все паскудство, що лежить тепер на столі, потрапило б не особисто в руки гетьману, а до генерального писаря. А як би він цим скористався — хтозна…

Непросто на світі жити, ой, як же ж непросто!

Хоча з іншого боку — козацька старшина має рацію: довго обходитись без генерального писаря ніяк не вийде. Бо не може одна й та сама людина керувати і Гетьманщиною в цілому, й генеральною військовою канцелярією, і ще всією дипломатією! Тут щось та й постраждає… як не усе одразу! Тому треба когось-таки призначити генеральним писарем. От тільки питання: кого саме?! Хто у нинішній козацькій старшині, отримавши в руки оці листи, використає їх виключно на користь держави, спільної справи, а не для одержання особистого зиску?!