Століття Якова - Володимир Лис

class="b">«Що робити?» – думка народилася і згасла. Натомість солодко замлоїло у грудях. Натомість відчинив вікно, оглянувшись, чи сплять батько з матір’ю та брат, – одна в них була кімнатка на старих і малих. Тихо… З печі ні звуку. Гаврилко теж похропує.

Улянка відразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своїми вустами.

– Чого ти прийшла…

Слово «сучко» вмерло на його обцілованих губах. Опиратися не міг і вже ніколи не опирався – ціле літо й половину осені. Довгі й короткі водночас.

Вони стрічалися усе літо і половину осені. Вони стрічалися й навіть удень – за їхнім хлівом, у гайку за ровом, у полі, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощів і ласки. Дорослих і… начеб дитячих, так він теперка думає.

– Ти не боїшся матері й батька? – питав він.

– А мамі я сказала, – Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.

– Як то – сказала?

Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?

– А так що сказала, – Улянка взялася в боки. – Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько… Їхнє діло маленьке… Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова – за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі… Ти мене люби ліпше…

Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного – що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..

За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала – після любощів, геть знеможена, як і він:

– Я груба[2], Яську.

– Груба?

– Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім – доцю. А ти?

– Я…

Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть – десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.

– Вчора я Тимоша стрічав, – сказав натомість.

– І що?

– Грозився.

– Чим?

– Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.

– Не вб’є, – сказала вона. – І руки не підніме. Я йому казала…

Вона вмовкла. Не промовила більше нічого. І раптом почув – Улянка плаче. Плаче, плечі здригаються…

– Чого ти…

Погладив ті плечі. Пронизало всього. Пташеня мале горнулося до нього.

– Мовчи… Мовчи…

10

І те було, чого ніколи не забути, – як він вийшов назустріч весіллю з ружжом в руках.

А перед тим нестерпно тяглися страшні осінні дні очікування того ж весілля. Яків намагався гнати від себе геть усі думки, що буде далі. Хоча, здавалося б, все визначено наперед – Улянка виходить заміж, поступаючись волі батьків, проти якої не сміла піти, але продовжує його кохати. Й залишиться коханкою, його, Якова, коханкою і коханою. Правда, від однієї думки про те, що Улянка належатиме іншому, кров шугала до голови, а перед очима стрибали коники. Ділити Улянку він не хотів і не збирався – чим ближчав день весілля, тим глибше розумів це.

У ніч перед весіллям він чекав Улянку в їхньому гайку. І вона прийшла, а коли вже стали гарячково обійматися, він раптом почув поряд чуюсь присутність. Їх оточили, то були Улянчина мати і два брати – рідний Петро і двоюрідний Тарас. Але як Петро замахнувся великим дрючком, Улянка закричала, що коли вони його зачеплять – весілля не буде. Чуєте, не буде!..

– Добре, – сказав Петро. – Добре, ми не будемо бити цюю суку, цього пса, але хай дасть слово, що він до тебе більше не поткнеться. Ну?

Вони стояли на малесенькій галявинці посеред гайка. На галявинку кидав білі косі відблиски місяць. П’ятеро людей у цьому примарному світлі здавалися живими деревами, що зрушили з місця й знову завмерли.

Яків мовчав. Не міг відмовитися від Улянки, хоч і майнула думка, що то був би вихід – його слово, клятва чи що там ще. Що своєю зрадою, авжеж, бо весілля й було зрадою, вона заслуговувала на зраду від нього. На помсту. На те, щоб… Щоб поквитатися з ними обома, з їхньою любов’ю, подумалось зненацька. Али ж…

Али ж тут він згадав, що вона вже носить у собі, під серцем, його майбутню дитину. І той маленький росточок вже пустив коріння в його серці. Він мовби збирався зрадити і свого сина (сина? подумалося про сина), а може, й щось більше за те життя, що тільки-но зародилося в Улянці. Незмірно більше.

– То що, сусідче, чого мовчиш?

Петро порушив тишу і ступив крок ближче. Рукою дотягтися мона.

– Доцю, сама одкажися, бо ж буде ганьба на все село, – Федотиха зойкала за кожним словом. – На всеньке село, як узнають. А мині ж казала Павлючиха, Вергунівська сусідка, що вчорась перед весіллям Тиміш напився і кляв на всенький куток і тибе, доцю, і цего дармоїда безстидного…

– Добре, мамо, – сказала Улянка і, відвернувшись од Якова, до матері кинулася. – Добре, мамо, буде по-вашому, буде, як ви-те хочете, тилько й мені хай цеї, – на Петра й Тараса показала, – цеї приступники дадуть слово, що николи, ни теперка, ни завтра, ни пуслєзавтра, Яшка ни зачеплять…

– Ха-ха, – Петро спробував був засміятися, але Федотиха обірвала той сміх:

– Дай їм слово, сину. Хай цеї ночі все й обірветься. На тому й порішимо, бо з кров’ю весілля не гоже мішати. Ни на добро то буде.

Не відразу, по якійсь хвилині чи й більше Петро сказав, що він згоден на таку умову. Теперка вони його не зачеплять. Але хай знає – ще один раз хоч побачить десь удвох – заб’є без попереджіння, не поб’є, а заб’є, а як не він, то знайдуться хто, ганьбу роду вони обрубають, нихай буде певен. Треба було раніше вмішатися, али ж він думав, що до них розум вернеться. Коли нє, то мусять чинити, як велить совість і честь. Совість і честь, чуєш,