Століття Якова - Володимир Лис
Тоді, як пішла Федотиха, видибав Яків не своїми, начеб засидженими ногами з-за хати, матері в поділ ткнувся, чого вже давно не робив, бо політок[1] як-не-як.
– Ти чув, синку? – Мама гладила його по голові, як маленького.
– Чув, мамо…
– Хай вони ясним вогнем вигорять, теї богатирє, – сказала мама Параска. – Бач, не рівня ме їм, хоч і покумалися, не одказали, хоть нібито й сусідимося, як і належить. За тего витрішкуватого Вергуна він, бач, надумав Улянку віддати! А щоб тобі віддавало в обидва боки на штирі роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла.
Мати кляли й кума, й Вергунів – старого, багатиря запузяченого, і молодого, сову банькату, а Яків раптом побачив, як не Іван Саратовець, а він, Яшко, Яків, уже геть дорослий парубок, іде до річки з каменем, великою каменюкою в руці, а на березі обв’язує каменя мотузкою і чіпляє собі на шию. Ци теж щось на камені видряпає? Улянчине ім’я. Тоже дві зими до школи походив.
– Нє, нє, – чи то подумав, чи прошептав, і його пальці вчепилися в материну спідницю.
– Що з тобою, Яшо? – Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в свої руки, заглянула в очі.
– Ничого, мамо, – сказав Яків, але подумав, що нізащо в світі й нікому він Улянку не віддасть.
Али й топитися теж не піде.
7Мама Параска грішила. Або ж видавала бажане за дійсне. Тиміш Вергун, Тимко, Тимофій Глущук не був ані банькатим, ані витрішкуватим, а мав швидше виразні темно-горіхові очі. Циганські – казали в селі. Підростав, виростав і все більше западали на ті очі, на доладну поставу дівчата. Окрім того, що був Тимко з багатої сім’ї, вродливим і доладним, мав ще одну перевагу над Яковом – був на цілих три роки старшим од Улянки, а Яків тільки на рік з хвостиком. Отже, Тиміш мав повне право раніше заслати сватів.
Після тієї підслуханої розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помітила і спитала, що з ним.
– Тебе заміж оддадуть за Вергуна, – прямо сказав він.
– Заміж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж іще маленька…
– Виростеш – і віддадуть.
– Та що ти надумав таке собі, Ясю? – Улянка аж ніжкою тупнула, руки в боки взяла – геть доросла.
– Мати твоя казали.
– Мати…
Улянка залилася сміхом – дзвінко-дзвінко. І йому стало смішно. Смішно, що міг повірити – Улянка могла належати, бути з кимось, крім нього, Яшком, навіть Вергуну.
– Я от мами спитаю, – сказала Улянка, коли перестала сміятися.
– Зажди…
Але вона вже побігла. Ніжки босі майнули. Яшко бачив, як до мами свеї заговорила. Як та щось відповіла, потім руками замахала, явно сердячись. Потім обоє за хатою зникли.
А при черговій зустрічі – на городі, біля межі – Улянка сказала, що вона маму попередила: довіку з Яшком дружитиме.
– Дєд, – сказала тепер Оленка. – Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?
«Що вона розуміє, цеє дівчисько», – подумав Яків.
Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук – далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.
– Да, дєд? Почему ти умолк?
Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.
– Я што-то нє то сказала? Она…
– Її Тиміш таки посватав, – сказав Яків. – І весілля було.
– Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?
Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?
– Я викрав її з весілля, – сказав Яків. – Силою забрав.
– Украл? – Оленка аж звелася на ноги, і він побачив, як зблиснули її очі – вже з неприхованою цікавістю і захватом. – Ну ти дайош, дєд! Прям ковбой какой-то!
– Ковбой…
– Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполнє бил мачо… Тебе сколько сейчас?
– Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде.
– Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковской бітви. Да… Мнє би половіну твоєго протянуть…
– Житимеш, – пообіцяв Яків.
– І на том спасібо, дєд. Ти смотрі…
Ковбой, мачо… Яків не знав тих чудернацьких слів.
– Расскажи! – не відходило дівчисько.
– Та що розказувати?
Справді, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати…
Про те, як далі вони дружили? Дружили, ой, дружили, після тієї пам’ятної розмови – рік, два, три, чотири, а потім і залюбилися.
Вони залюбилися – як уміли.
Він таки удатний був парубок: високий, не те, щоб вельми, али вищий за багатьох ровесників, худий, али міцний, лице у тибе, казала мама Параска, сину, якби молоком щодень вмиване, руки довгі й жилаві, смішок у сірих очах, з блиском і затятістю пов’язані.
Улянка тогдішня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була і на ялинку водночас – їх обох батько посадив у двадцєть пєтім році коло вулиці по краях городу – тяглися теї деревця до неба й мовби хотіли гілляччям світ довколишній пригорнути – кожна по-своєму. Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої.
…Яків почув Улянин шепіт:
– Хочу, щоб ти був моїм… А я твею…
– Будеш, – прошепотів, а тілом мурашки забігали – маленькі-маленькі. – Ти мею, а я твоїм…
– Ти не розумієш, Ясику… Я хочу бути твею зара…
– Зара?
– Так.
Яків аж злякався. Прокотився тілом холодок. Він чув, як це робиться, старші хлопці на вечорницях багато чим хвалилися, деякі й виходили з хати парами, йшли в садок, на леваду, али зараз…
Він усе ж підвів очі. Улянчині ніби теж засоромлені… Та враз він побачив у тих оченятах такий позирк, таке бажання, що рука мимоволі потяглася до її плеча, шиї. А Улянка торкнулася його грудей, розстібнула гудзика, пальцями під сорочку залізла.
– Ясю…
Він… Як він невміло роздягав її, свою Улясю… Блузочка як важко розстібалася. Гудзики величезні, чавунні, затерплі пальці… А потім… Засліпили очі білим блиском двоє груденят – ніби білі калачики, для нього спечені…
Досить! Знала, ой, знала вона, тоді вже знала, що Тиміш має засилати сватів… Що вона, вона, а не батько, погодиться… Що…
Кого винуватити? Сотні, а може, й тисячі разів потому задавав собі Яків те прокляте питання… Її, кохану, зрадливу Улясю, себе,