Заметіль - Ганна Хома
— Знаю…
— І взагалі, я вже своєму синочкові виварювала, випікала, всю душу вкладала — і що?! — почулося з кухні разом з закипаючим чайником.
(І нічого.
Сімдесят вісім…
…Ніякої вдячності)
— І нічого! Ніякої вдячності!
Ця історія повторювалась не раз і не двічі. Історії взагалі мають прикру звичку повторюватись.
(Як і сни.
Вісімдесят шість…)
— Але нічого, він ще пожалкує за мною! Пий, дитиночко, я навіть печиво тобі купила, так і називається — «До чаю». Знайшов собі якусь ненормальну, яка хвостом перед ним крутила, а потім побавилась і кинула, а він задля неї матір рідну готовий був продати! Занапастила його, бідного… Тобі краще не підніматись, а як голова закрутиться, а як впадеш? Ми ж домовились, що ти будеш ходити на горщик. Я ж бачу, як тобі все важче вставати з ліжечка…
— Ваша правда. Тоді я ще полежу.
— Ось так… Сили треба берегти. Так на чому я закінчила?
— Ви купили мені печиво…
— Так-так, піду дістану… Ой, я ж двері лишила незамкненими!
Не дивно, коли заходиш з двома великими торбами у руках…
(Дев’носто вісім…)
— Та що ж це таке!
(Дев’носто дев’ять…)
— Замок заїв!
Олена повільно розправила руку. Щойно присохлий поріз знову почав кровити.
Ще не час.
Сховала руку під ковдрою.
Жінка виросла на порозі і підозріло втупилась у неї. Мовчки. Це було на неї не схоже.
Перевела погляд на милиці, прислонені до стіни біля ліжка. Знову на неї. Тривожність уступила місце розгубленості…
— Можна мені горщик? — спитала Олена.
— Ключ зламався. Треба дзвонити в ЖЕК.
— Добре, телефонуйте.
— Телефон… його ж відключили.
— Телефонуйте з мобільного…
— Буде дорого. Краще збігати, ЖЕК недалеко.
— Можна горщик?
— Так-так, несу… Але як же я тебе саму у відкритій квартирі зоставлю?
— Кому я така потрібна?
— Д-добре. Я швидко.
Вперше за багато-багато часу їхня розмова набула форми діалогу. Її запитували і чекали відповідей. І пробували ці відповіді на зуб. Як колись пробували люди золоті монети. І не могли вирішити, фальшивка перед ними чи чисте золото.
У замку ще трохи покопирсались. Потім кроки стихли.
Олена звірилась з годинником. Надійшов час уколу.
(Поправка. Часу на укол нема.)
Кроки з’явились знову. Милиці стояли там же і у тій же позі. Дівчина так само лежала у ліжку.
— Я заберу горщик…
— Дякую…
— То я піду?
— Добре.
От тепер час.
(Сто.)
Алилуя.
…Вона швидко віднайшла свої документи, куртку і кросівки, відсторонено подумала, що дуже довго не оновлювала свій гардероб, впевнено штовхнула двері, спокійно відзначила, що до хати знову можуть навідатись злодії, якщо вона піде, і… в одну мить втратила всю свою відвагу.
(Куди я піду? Навіщо? Невже мені тут погано?
Цить.)
Таке трапляється, коли довго жити в замкненому просторі, обмеживши коло свого спілкування однією людиною. Вийти з цього простору інколи буває так само важко, як із коми.
Потрібен був подразник, який перевищив би поріг її збудливості. Який дав би сили зробити крок вперед.
Вона зняла одну кросівку і почала гамселити нею у сусідові двері. За сім хвилин з того боку почувся знервований голос:
— Там що — пожежа?!
Вона не зупинилась.
Двері клацнули і відчинились. Сусід приготувався щось сказати, але, побачивши її, завмер і зробив крок назад. Вона стояла з кросівкою у одній руці і сережками в другій.
— Я забула подякувати вам за новий замок. Не знаю, чи мала б я змогу зараз сама його встановити. Ви дуже мені допомогли.
— Та… я… нічого такого не зробив.
— Ось візьміть. Сережки. Їх не змогли вкрасти, тому що вони були на мені два роки тому. Беріть, не бійтеся: це справжнє золото, 535-ої проби.
— Ви що!
— Це завеликий тягар для мене. А якщо я залишу їх тут, знову можуть навідатись злодії. Я хочу, щоб вони були у вас.
— Н-ні, не треба…
Олена розімкнула пальці — і сережки впали на сусідів килимок.
— Тоді нехай буде так, неначе ви їх знайшли. Йдіть, вас жінка кличе.
— Може, я ще щось для вас…
— А от більше я у вас нічого не прошу. Беріть і йдіть.
Сусід потупцював у коридорчику, покліпав очима, нахилився, підняв золото і втупився у нього.
— Ми дещо не ладили з вашою мамою.
— А ми й тепер з нею не ладимо.
Сусід остаточно переконався, що вона зійшла з глузду, і сховав золото до кишені.
— Я… я збережу їх. Для вас.
Він нарешті пішов до себе.
Олена зашнурувала кросівку, випросталась, перечекала, поки зникнуть мушки з-перед очей, і рушила за межі свого теперішнього світу.
Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.