Заметіль - Ганна Хома

(Гострі уламки тиші пропорюють череп…)

— Я роблю все, що можу… ви просто до мене чіпляєтесь!

(…проникають в мозок і ріжуть його на кавалки..)

— Чомусь іншим ви цього не кажете, докторе! Прошу дуже, пишіть доповідну… Ідіть, беріть папір і пишіть, я медсестра, на мене можна кричати… Ой, Несторе Остаповичу!

(…нема чим дихати! зробіть щось! швидше!..)

— Дивіться: реагує на трубку… та не здалося мені! Дивіться!

Вона не зрозуміла, куди дивитися, і розплющила очі.

Вікно тупо дивилося на неї чорними прямокутниками шибок.

Можна було б, звичайно, переставити ліжко так, щоб не бачити вікна, але дивитися усю ніч на стіну ще гірше.

Тому Олена залишила все, як є.

Ніч — це цілком окрема історія, про яку людство не має поняття, бо зазвичай у цей час спить. А якщо не спить, то витріщається на зірки і вважає, що бачить справжню ніч.

Але ніч — це не зовсім зірки. Це швидше провалля у очних впадинах Бога, який заплющив повіки.

Вони безкраї і бездонні — ці провалля, і звідти не можна самотужки вийти, поки Він не змилосердиться і не відкриє зранку очі. А зірки — це душі, які не дочекалися світанку і залишилися вночі назавжди.

Щасливі. Вона б хотіла опинитись на їхньому місці, але щоразу наставав новий день — і вона немовби прокидалася, хоча прокинутись, коли ти не спала — вкрай важко. Людство навіть не здогадується, наскільки важко.

А якщо вона й засинала, то їй снилися не найкращі сни.

Олена повернулася на другий бік.

«Чак-чак, чак-чак», — на всі заставки гримів годинник, забувши, мабуть, яка пізня година на світі.

Уночі все дивним чином змінюється: більшає, розростається, посилюється, загострюється і… шикується шеренгами обабіч ліжка. Можна накриватись з головою, відвертатись до стіни, вмикати всі світла у кімнаті — вони не зникатимуть, ці нічні гості.

(Я не хочу ні бачити вас, ні чути.

А куди ми підемо? Ніч надворі.)

Так, ніч є ніч. З нею не варто сперечатися, від неї не варто чекати співчуття, її не варто проганяти за двері, бо вона зайде через вікно, і навіть якщо ви замуруєте всі вікна у вашій оселі, вона все одно наповнить кімнату вселенським заціпенінням і супокоєм. А ви лежатимете і вдаватимете, що спите.

У середньому Олена спала по дві години на добу — наслідок посиленого прийому в минулому всіляких сібазонів, дімедролів і фенобарбіталів.

Одного разу вона виявила, що не здатна без них заснути — і відмовилась від них одним махом. І перестала спати. Півтора року скоро буде.

Ніч — це час сов, кажанів, психопатів і відьом. Це відбиток на сітківці, перевернутий догори дном. Це негатив дня, з якого небезпечно друкувати фотографії, бо можна налякати заспане людство. Так налякати, що воно потім боятиметься заснути.

(Гаразд. Навіщо ви поприходили до мене?

Ми завжди у тобі були, просто раніше ти нас не помічала.

А як зробити, щоб і далі вас не помічати?

Спробуй заснути.)

Дарма. Дубль тисячу якийсь там — заснути не вдається.

(Погана з вас акторка, Олено Григорівно. Якщо не можете спати — хоча б зіграйте свою роль красиво, щоб людство за вас не червоніло.)

І вона кілька хвилин красиво грає роль сплячої красуні. А поруч стовбичать її нічні думки, страхи і фантазії — і не позбудешся їх аж до ранку.

…Олена розплющила очі і втупилась у темний просвіт вікна.

Шурхотять поодинокі автомобілі, зблискують фарами — і їдуть собі геть. Десь обізвуться квапливі кроки, загавкає і, так само раптово, замовкне собака.

— Якби ж Ти хоч раз зробив виняток і запалив серед ночі сонце… — зривається ненароком з губ, але Його повіки щільно стулені, і, навіть порозбивавши всі вікна у своїй оселі, вона зостанеться замкненою в безмежних очницях Того, Хто її воскресив, аж до ранку.

А може й до наступного кінця світу.

Одинадцять днів після кінця світу.

Якщо дивитися прямо — облуплена стеля. Якщо глянути ліворуч — три ліжка в ряд, заклеєне ще з зими вікно і кут, смачно обліплений грибком. Якщо повернути голову праворуч — стіна і потрісканий умивальник з чорними смугами зі споду від систематичного протікання.

Якщо ж подивитися вперед…

Ні, вперед вона дивитись не бажала.

— Гей, новенька, як тебе звати?.. Ми все одно довідаємось у сестри! Та не мовчи так, ніби кінець світу настав. Ти ще молода, викараскаєшся!

Розмовляти вона теж не бажала.

Однак довелося.

— Мене звати Нестор Остапович. Я так би мовити ваш лікуючий лікар.

— Чому «так би мовити»? — перепитала вона.

Нестор Остапович — кругловидий, в окулярах, з черевцем, класичний екземпляр лікаря минулого, чи то пак позаминулого століття, почухав перенісся.

— Чому «так би мовити»? — перепитав і він.

Вона відвернулась. Сама закінчувала медуніверситет. Знала, скільки дебілів випускають звідти щорічно.

— Мабуть тому, що приймав вас інший травматолог, а у нас хто чергує, той і веде потім пацієнта. Але перша операція пройшла не зовсім успішно і коли мова зайшла про повторну операцію, я зголосився і мушу сказати — задоволений результатом. Принаймні є надія, що втретє оперувати не доведеться.

— Дайте мені спокій, — пробурмотіла, відчуваючи жахливу сухість у