Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко
Взяв із шафи триста доларів і поїхав на Калинівський базар. За чорним. Довго ходив поміж «жабками» і контейнерами, але нічого путнього не вподобав, — суцільна туреччина й китайщина, і все якесь пістряве й низькоякісне. Але завтра я мушу постати в новому образі, тож:
— Скільки коштують ці джинси?
Доведений до розпачу, я купив чорні вельветові джинси з гордим лейблом «Lee», чорний джемпер з мисиком, незрозумілого походження черевики, чи не єдині на весь базар не з квадратовими писками, і бандитську куртку з грубої шкіри за двісті доларів, чорну, звісна річ. Дорогою додому, змучений і збайдужілий, купив іще китайські суцільно чорні окуляри за двадцять гривень.
Вдома я одягнувся в обнови, довго вертівся перед дзеркалом, але так і не з’ясував — чи я в цьому вбранні загадковий, інтригуючий, цікавий, чи зовсім навпаки. Побачимо, що завтра люди скажуть.
Але це не головне — важливо те, що я вже міг спати. Сон був неміцний, тривожний із калейдоскопом сюрреалістичних сновидінь, але все-таки тривав цілих шість годин. Встав я о шостій і аж дві години збирався на роботу. Голився, мився, парфумився, довго вирізав пластир на чоло, одягався, роздивлявся себе в дзеркалі, нарешті вийшов з дому. У чорному весь. З білою смужкою навскіс на чолі.
На роботі на мій прикид ніхто не звернув уваги, зате всі з величезною цікавістю розглядали білий пластир на чолі. За попереднім, розробленим у найжахливіший кризовий час, сценарієм я нікому нічого не пояснював, лише посміхався, — мені хотілося, аби це було романтично-загадково, але, випадково вгледівши себе навскіс у дзеркалі, відкрив для себе, що я жалюгідно скривився. Це зіпсувало мені настрій на весь день.
Наступного дня, коли радість від того, що я вийшов із запою і ввійшов у звичний трудовий ритм, минула, мене охопив дратівливий буденний пригнічений настрій, що тривав з дня на день.
Яко непитущий я не ходив до барів вечорами, а сидів вдома, тупо дивився у телевізор і тяжко страждав за нею. Рятувало мене від якихось нерозважливих дій те, що міг спати. Вранці вставав із головним болем, йшов до праці, де пере- брав додаткові навантаження. Працювати намагався якнайдовше, і якби шеф не виганяв мене о сьомій чи о пів на восьму додому, то, мабуть, і ночував би в офісі. У вихідні не знав, що з собою робити, тому просто валявся на канапі, переглядаючи газети і почитуючи якийсь старий, років десять тому вже прочитаний, детектив. Сучасні російськомовні «бестселери» я до рук не брав, серйозну літературу читати було ліньки, а улюблену музику слухати просто боявся. Вона легко могла прорвати ту благеньку гребельку, яку тижнями вибудовував, відгороджуючись від натиску темних почуттів, каламутних бажань, пінявих пристрастей, і потік — лютий, безжалісний, бистрий — поніс би мене туди, де нема білої днини, а є суцільна безсонна ніч з брудними генделиками, горілчаними пляшками, в яких прокручуються металеві закрутки, зі шкіряними пасками від штанів…
Та все-таки я не став бездушною машиною і чи не кожного вечора дозволяв матеріялізуватися — я фізично відчував його присутність — банальному питанню, на яке не було відповіді: що далі?
Ти маєш свободу, ти в новому, як тобі здається, загадково-інфернальному образі, ти ще молодий і сильний, ти маєш досвід страждання, що, за твоєю, звичайно, версією, повинно приваблювати протилежну стать, ти, зрештою, не бідний, тож де твоє нове життя? Таке романтичне, вишукане, екстравагантне, з плейбойськими пригодами, хвилюючими знайомствами, захоплюючими романами, у яких є ейфорійна зав’язка, солодка тривалість і безболісна розлука? Нічого цього нема.
Все це — оманливі міражі. А є будні! Є гіркота — ні, біль, гострий дошкульний всеосяжний біль, — за коханням, якого не зумів зберегти і якого біль — ше тобі доля не подарує. Є відмова від алкоголю, який за вмілого, чемного, делікатного з ним обходження дарує чимало радощів і щасливих злетів у незвідане. Є бажання змінитися, але фантазії у тебе стало лише на те, аби купити чорне шмаття і цілком неестетичну бандитську куртку.
Я налаштувався дуже критично, вдягнув увесь свій базарний прикид, повмикав усі лямпочки та без ілюзій почав розглядати себе у велике дзеркало. Так, черевики замалі, тиснуть у пальцях, не хотілося собі зізнаватися, що лоханувся, але покупка — невдала. Джинси, навпаки, завеликі, якби не пасок, то падали б з клубів, теж не те. Джемпер? Може бути, але під нього треба одягати не чорне, а щось веселіше, наприклад, синю сорочку або зелену футболку. Куртка?
Це — взагалі конфуз: мало того, що вона тверда, незручна, холодна, до того ж, схожий у ній на червоного комісара часів громадянської війни у Росії минулого століття, лише запорошеного шолома бракує. А окуляри — це просто злочин проти особи, від них можна зір утратити. Їх, що мали надавати мені голлівудського вигляду, я переламав навпіл і викинув у кватирку. Зробивши це, не без задоволення відзначив, що остаточно позбувся алкогольної аберації погляду на довколишню дійсність і постановив продовжувати в цьому ж дусі. Взявши свою невдатну куртку, я спустився поверхом нижче і подзвонив у двері до сусіда, водія-далекобійника, який кілька днів тому, повернувшись із рейсу, запрошував мене на сто грамів. Я тоді, звичайно, відмовився, зіславшись на те, що жеру антибіотики — презерватив, знаєш, порвався. Сусід співчутливо похитав головою і запропонував відкупити у мене куртку.
Цю саму. Так на базарі ж… почав я, але він мене перебив, мовляв, шкода йому час марнувати, хочеться відіспатися, горілочки попити, бо за кілька днів знов у дорогу… Я віддав сусідови куртку за ті самі гроші, за двісті зелених американських тугриків. Потім зібрав затісні черевики та завеликі джинси і віддав дітям. Тобто, подарував сусідови навпроти, який має трьох синів, хлопців-підлітків, а зарплату отримує таку, якби жив сам-один.
Хай міряють, кому підійде, той хай носить. Сусід подякував і запропонував випити самогонки, я відмовився, мовляв, лікуюся від гонореї, а ось за кілька тижнів обов’язково вип’ю. Самогонка в мого сусіда була дуже добра, він гнав її з цукру, очищував, а потім настоював на різноманітній садовині. Особливо знаменитою була вишнівка.
Та це вже не для мене… Мені стало сумно, але це був світлий нетужливий сум,
