Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

Наступного дня я прийшов на роботу у новому вбранні, з новим запахом і, як мені здавалося, з новим блиском ув очах. З колежанкою ми обмінювалися короткими тільки нам зрозумілими поглядами, але в розмові торкалися лише службових тем. Так минув тиждень, наприкінці якого стало все зрозуміло. У п’ятницю я мимохідь запитав її, що вона збирається робити на вихідні, вона перерахувала кілька домашніх справ… а ввечері?… а що ти пропонуєш?… «Сальєрі», наприклад… чому б ні?!

У неділю зранку я поставив компакт Ґорана Бреґовича, заварив свого фірмового чаю, випив півкухля і насилу стримуючи себе, аби не відірватися від нижньої тверді й не злетіти, зайшов у свою спальню. Моя колежанка солодко спала, обнявши обома руками подушку. Я прикрив її оголені плечі покривалом і здивовано відзначив, що хоч її очі міцно заплющені, кімнату залито фіялковим сяйвом. Я випив іще чаю. Був тверезий, і мені було добре.

Лютий 2002 р.

…ся, і він опинився на гірській, дуже якісно заасфальтованій дорозі. По праву руку здіймалася прямовисна без найменшого виступу чи кущика скеля, а по ліву — зіяла бездонна прірва.

Теоретично ця прірва мала би мати дно, яко ж і скеля — вершину, але туман — сивувато-блакитний, із зелено-жовтим відтінком у викривлених місцях — приховував і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висіло над головою, а не падало воно вниз лише тому, що було приґвинчено до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщувалася майже над його головою і світилася найдужче — так, мабуть, має сяяти голубий діямант, припустив він, хоча ніколи не бачив цього коштовного каменя. Наркотичний холод кавказьких гір діяв якось амбівалентно: з одного боку, він навіював відчайдушну бадьорість, а з іншого — паралізовував волю, що вкупі спонукало до швидкого прийняття віри в оптимістичний фаталізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчала автомашина — військовий ГАЗ-66 — на швидкості не менше ста кілометрів на годину.

По ширині машина займала всю дорогу — лівий борт майже черкав об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяло кілька сантиметрів, — тож приреченість постала на весь зріст. А якщо простіше, то шансів у нього жодних і жити йому залишилося кілька секунд…

А зовні це був простий, буденний, нічим не примітний чоловік. Такий собі Василь Васильович, середнього віку, інженер із техніки безпеки на швейній фабриці. Він мав дружину, вчительку початкових класів, і двох дітей — хлопця і дівчину. Жили у трикімнатній «панельці». Виглядом він теж не вирізнявся — середній зріст, лисина, окуляри, черевце, у комплекті — поношений костюм, сорочка в клітинку, старомодна краватка, плащ або пальто по сезону, незмінний капелюх, портфель-«дипломат», поліетиленовий мішечок із гастрономними покупками… Здавалося би, живи собі, Василь-Васильовичу, поодружуй дітей, доробися до пенсії, потішся онуками, пограй трохи в доміно у дворі та вмирай собі з Богом.

Ба ні! Десь після сорока п’яти років Василь Васильович почав цілком чітко відчувати себе там — на кавказькій гірській дорозі. За кілька секунд до зіткнення з автом, що шалено мчить назустріч! І що робити? Назагал умонтованому в соціум Василь-Васильовичу нічого не загрожувало, але тому в горах треба якось рятуватися!

Він, військовик строкової служби Совєтської Армії, сержант Руборос, утік зі своєї частини зі зброєю. Ні, він не був молодим солдатом, салабоном, з якого знущалися «діди», — він сам був «дідом» — ДМБ-77, йому до дембеля залишалося якихось кілька місяців, — він став дезертиром, аби відрізати самому собі шлях назад від мети. А зброю — автомат Калашникова модернізований з двома ріжками набоїв — він прихопив не для того, аби відстрілюватися від погоні й застрелитися, коли тебе оточать товариші по службі, а для досягнення тієї самої мети. Крім того, він узявся перейти Кавказький хребет із Закавказзя на північний бік, а в горах без зброї, як на долині без ложки. Потім він мав пробратися в Україну, де теж є гори — Карпатські, і там приступити до досягнення мети. Величної, шляхетної та справедливої! Але заморочила йому голову та діямантова зірка, що висіла над головою і двома маленькими променями ледь не виколола йому очі, він закліпав, засльозився, зачихався і ось, опинився на цій дорозі перед сліпим автомобілем, що навіть якби й хотів, то загальмувати б не встиг. Ще десять-п’ятнадцять секунд — удар, блиск, останнє відчуття смаку крови в роті, - і він, сержант-дембель Руборос, лежить на асфальті серед бризків мозку й уламків черепа у невеликій калюжі крови. Зловісна голубувато-сяйлива зірка падає йому на груди і виблискує там, як орден Російської імперії. Такими орденами цар нагороджував своїх генералів за підкорення Кавказу.

Сержант Руборос не був боязким хлопцем, інакше він не зважився би на такий рішучий крок, як втеча зі зброєю з караулу, тож почав розмірковувати. Оце «удар, блиск, смак крови» — ніби неминуче, але воно станеться за дванадцять секунд, а поки що я живий-здоровий, люта машина ще на певній відстані, а за цей час багато чого може статися. Спортсмени за цей час стометрівку, ось, пробігають. Можна й собі рвонути у протилежний від безжального авта бік, і на кілька секунд продовжити роздуми про те, як… продовжити роздуми. Можна розрядити магазин у вітрове скло ГАЗа з надією, що водій в агонії скривить кермо і вони зірвуться у прірву.

Можна стрибнути у прірву самому (це якби він узяв із собою з частини десантний парашут).

Можна спробувати видряпатися на скелю (але для цього треба мати альпіністське спорядження, хоча б льодоруб). А можна просто розтягнути ці кілька секунд на максимально можливий термін.

Кажуть, що перед смертю людина згадує своє прожите життя, а що як згадати ще непрожите життя, тобто не минуле, а майбутнє?!

Ось він одним зі згаданих способів рятується від цього навіженого ГАЗ-66, або, що краще, його взагалі нема. Нема! Нема ні переслідування, ні погоні, ні автомашини з табличкою «Комендатура» на вітровому склі. З великими труднощами він пробирається через Кавказький хребет. Харчується консервами і галетами, яких має повний наплечник, розпотрошивши ще в роті десять сухих пайків, п’є талу