Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко
Уявляєте собі картину: заходить у селищний продмаг сержант Совєтської Армії, озброєний до зубів, і каже, почому, мовляв, у вас штани і почому півчеревики… Що має думати продавець?
А що він має думати? Нічого. Дембель купує собі цивільне на дорогу. Що тут такого? Купує, зазначте, а не грабує, погрожуючи автоматом. І зовсім не обов’язково тамтому продавцеви повідомляти куди слід, бо дезертира Рубороса шукають на Закавказзі і ніхто не здогадується, що він уже з цього боку. Зазвичай, дезертири з частин КЗакВО втікають у бік Ірану й Туреччини, але ніхто ще не пробував пробиратись у глиб Союзу. Хіба зможе насторожити продавця і місцевих його уніформа десантника, бо в цьому районі близько частин ПДВ нема, але він застібає бушлат, аби не світився тільник у біло-блакитну смужку, а на голові в нього не синій берет, а проста солдатська вушанка, до емблем і петлиць на мундирі нікому діла нема.
— Добрый день!
— Здравствуй, сержант, — продавець, місцевий джигіт у каракулевій папасі, з пещеними вусами і золотим зубом.
— Хочу купіть у вас гражданку, — сержант Руборос намагається триматися природно.
— Для самоволки?! — розуміюче посміхається продавець.
— Нєт, для дємбєля, — каже сержант Руборос і недбало закидує автомат за плече люфою вниз.
— Панімаю, — потирає руки продавець, — а джєньджі єсть? — Єсть.
— Тагда вибірай.
Сержант Руборос купує собі болгарські джинси «Рила», в’єтнамські кеди на платформі, сорочку в клітинку місцевого виробництва, грубого сукна піджак від «Більшовички» і щонайбільшу з наявних валізу, в яку й спаковує усі покупки.
Потім він заходить до місцевої чайної, з’їдає там два обіди, випиває три гальби пива і поволі плентається асфальтівкою у бік міста.
По кількох кілометрах він геть розморюється, відчуває себе у безпеці і вирішує відпочити, а заодно й переодягнутися. Він облюбовує улоговинку обіч дороги, де починається ліс і пливе струмок джерельної води, напившись, падає у траву. Трохи полежавши, він роздягається до трусів і десантної майки та вбирається в цивільне.
Військовий одяг, за винятком бушлата, з якого спорює сержантські погони і петлиці з емблемами ПДВ, він, спакувавши в солдатський наплечник, викидає в лісовий ярок. У валізу на дно кладе автомат з від’єднаним магазином, пістолет, гранати, основні гроші, залишивши в кишені сто рублів, накриває все це бушлатом, а зверху складає рештки провізії — консерви й пачки галет і чаю. Тепер би ще мати цивільний паспорт, думає вже не сержант Руборос, можна ніякої падли в погонах не остерігатися. А без документів — свій військовий квиток утікач Руборос ритуально спалив іще в горах, готуючи окріп для чаю, — ти, як диверсант у запіллі ворога, мусиш постійно бути на чатах. Так переконує себе цивільний без документів із великою валізою, але йому не допомагає. Він розважливо вирішує спати вдень, а йти ночами і, поклавши під голову валізу, засинає.
Прокидається, як заплановано, пізно ввечері, але вже зв’язаним. Окрім мотузки, що міцно сповила усе його тіло, в нього ще й пов’язка на очах. Дві пари чоловічих рук закидають його до кузова вантажного автомобіля і кудись везуть. За нахилом і поворотами він розуміє, що вантажівка їде в гори.
Він починає розмірковувати: якби його захопили військовики, то не зав’язували б очей, а відразу ж заходилися би встановлювати особу, отже, це напевне якісь місцеві абреки; далі, якби вони хотіли його пограбувати, то просто б зарізали і навіть не будили би, отже, він у руках — не армійських, не міліційних, не гебістських, а — якихось місцевих, яким він, очевидно, потрібен живий.
Це відкриття його не те щоби втішило, але він почав гостро розуміти різницю між бути живим та бути мертвим. Хоча хто його знає, що на нього чекає там, куди привезе ця задимлена вантажівка, може, він пошкодує, що його відразу не зарізали у тій затишній улоговинці. Щоправда, з іншого боку, аби пошкодувати про це, треба все-таки бути живим. Ось він і є живим. Він багато чого втратив — майно, гроші, зброю і — найголовніше! — свободу, але життя триває, і за кілька секунд все може змінитися. Справді, по кількох секундах машина зупиняється, і ті самі руки стягують його з кузова. Його ставлять на ноги і ведуть кудись цементовими сходами вниз. Він чує сопух льоху.
Там з його очей знімають пов’язку, розв’язують мотузки і залишають самого. Руборос роззирається. Так, він у маленькому бетонному льоху із заґратованим віконечком нагорі. У кутку на підлозі — трохи кукурудзяного бадилля, зверху — брудний матрац і повстяний коц, в іншому кутку — баняк із накривкою. Параша, здогадується Руборос, отже, я у в’язниці. Швидше за все — у приватній. В армії він чув, що на Північному Кавказі практикується рабство, але не вірив.
Тепер доводиться вірити.
Справді, він потрапляє у рабство до місцевого цеховика Абдула, який виготовляє «вірменський» та «кизлярський» коньяки. Два старші сини цеховика — Мурад і Магомед, які власне й захопили Рубороса за «наводкою» продавця продмагу, за допомоги доброго слова і міцних п’ястуків роз’яснили йому його ситуацію. Житиме він у льоху, поки не доведе свою благонадійність, а потім може бути переведеним у барак до інших «робітників». Працюватиме в цеху — великому напівпідвальному приміщенні поряд з іншими «робітниками», спілкуватися з якими заборонено під страхом побиття; продукту, себто коньяку, він, як невірний гяур і руская свінья, може пити донесхочу, але якщо нап’ється так, що не зможе працювати, то на перший раз буде битий, на другий — буде позбавлений хліба, а
