Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро
Пан Ґарднер усміхнувся.
— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.
Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.
Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».
Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.
— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...
— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.
— Не бачила я ніякої записки.
— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.
— І де ж вона, ця записка? Що там написано?
— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.
— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?
— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.
— Це що, жарт такий?
— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.
— Милий, але тут трохи холодно...
Пан Ґарднер важко зітхнув.
— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.
Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:
— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».
А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.
І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.
Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.
Ми дійшли до кінця, і пан Ґарднер сказав:
— Гаразд, а зараз одразу наступну: «Закохуюсь я надто легко».
Йому я акомпанував уперше, тож мусив повсякчас бути насторожі, проте нам усе вдавалося. Я добре пам’ятав, що він розповідав про цю пісню, тож знай поглядав угору, на вікно, але пані Ґарднер там не було — ні поруху, ні звуку, нічого. Пісня скінчилася, і навколо запали тиша й темрява. Я почув, як десь неподалік відчинив ширше віконниці хтось із сусідів — мабуть, щоб краще чути. Та у вікні пані Ґарднер жодних ознак життя не було.
«Для моєї крихітки» ми виконали в дуже низькому темпі, взагалі практично без ритму. Потім усе знову вповила тиша. Ми далі не зводили очей з вікна й аж тоді, коли збігла вже, певне, ціла хвилина, таки почули. Звуки ледь можна було розрізнити, проте сумніватися не доводилося: пані Ґарднер нагорі тихенько плакала.
— Все вийшло, пане Ґарднер! — шепнув я. — Все вийшло. Ми пройняли її до самого серця.
Та пан Ґарднер чомусь задоволення не виявляв. Він лише втомлено похитав головою,
