Заячий пастух - Василь Гайворонський

сопілка. – Уже весна, і люди, в кого земля піскувата, їдуть у поле, а тато ще хворий, і невідомо, коли одужає, а сіяти нікому і мами немає, а тітка Хівря казала бабі Мотрі, що доведеться продати корову, бо треба грошей, а як же бути без молока? Василько на мить розплющив очі, глянув, чи не підслухає, бува, хто думки його, і знову покотилися до садка, у вирій і до самого Бога співи сопілки.

– Нічого, – грала Василькова сопілка, – ось стане тато на ноги, і ми вдвох візьмемось до роботи. Досить мене вважати за малого. Я й погоничем можу бути, і волочитиму, і полотиму не гірше від інших, а до косовиці ще підросту, допомагатиму батькові громадити й молотити. У мене руки міцні ноги прудкі, я цілий день проходжу з бороною й не стомлюся.

Василько рвучко схопився й виструнчився, ніби комусь показуючи, який він великий та дужий. І вмить напруго завмер. Йому почулося, що хтось його кликав.

– Ва–силь–ку! – тепер уже виразно линуло з городу, і хлопець пізнав голос його приятеля, шпаків голос.

– Я тут! – відгукнувся Василько і, вимахуючи сопілкою, притьма побіг до груші.

Шпак сидів скраю своєї хатки.

– Як же тобі жилося в теплих краях, – забувши навіть і привітатися, запитав свого приятеля хлопець.

Подякував шпак, нам птахам, скрізь і завжди добре. А як Василькові тут поводилось?

Похилилася хлопцева голова, забриніли в голосі сльози.

– Мама у мене померла – ледве спромігся він сказати.

– Ох, тяжко дитині без мами, – співчував шпак.

– І тато в мене хворий, – додав Василько.

Знає це шпак, він усе чув, що грав хлопець на сопілці.

– А хіба ти і в музиці тямиш? – сподивно запитав Василько.

Так, розуміє шпак музику, особливо ж цієї сопілки, бо вона особлива, іншої такої нема ніде.

– Гарна сопілка, – сказав Василько й заховав її в пазуху.

Але Василько повинен берегти сопілку, щоб не потрапила вона до чужих рук, – радив шпак.

– Не потрапить! – запевнив шпака Василько. Кінчивши розмову, шпак удався в співи, вітав весну, радів життям і величав його. Забув хлопець, де він є, почувай себе в повітрі легким, як біла хмарка, безтілесним. Спів пташиний наповнив світ увесь, і хлопчина був один у тому світі.

– Васильку! Васильку! Де ти пропав? – гукав його від клуні Микола – А йди, лишень, сюди. Я щось тобі скажу.

Ледве отямився Василько, нехотячи пішов до Миколи.

– Я вже все село оббігав, – докірливе мовив Микола. – А тебе ніде нема. А батько так тебе кликав, так кликав... Ждав, ждав та й помер.

– Як це помер? – злякано стенувся Василько. Закусивши губу, він побіг до хати. Ще в сінях почув жіночий плач. Затремтіли у Василька ноги, ледве

переступив поріг. Жінки, угледівши хлопця, затужили ще голосніше.

У святому куті, під образами, лежав батько, спокійний, ніби спочивав після тяжкої праці, і кутиком лівого ока дивився на язичок полум'я свічки, встромленої йому в незграбно закацюблі руки.

Василько не плакав. Сльози самі котилися по щоках і капали на сорочку. Від сліз намокла сопілка, і довго по тому хлопець відчував смак соли, коли брав цівку до губів.

Два дні лежав Іван Дереза в себе в хаті А в його подвір'ї односельчани гомоніли, курили, обговорювали різні побутові справи. Біля небіжчика худенький дяк читав святе письмо, і де б Василько не з'явився, скрізь він відчував, на собі теплі співчутливі погляди. І ця увага людська підбадьорювала хлопця, зігрівала його.

Та як поховали батька та пом'янули селяни новопреставленого раба Божого Івана й порозходились по домівках, а лишились у хаті тітка Хівря з Миколою, війнуло на Василька пусткою, і зрозумів він, що він сам–самісінький і нікому не потрібний.

Уже наступного дня селяни поїхали в поле. Сонце гріло, земля парувала, кожен поспішав укинути зерно в сиру землю. Тітка Хівря теж узялась господарити, орала з Миколою сирітську землю. Василько ж залишався дома, але пуста хата була непривітна, мов чужа. Доглядати тепер нічого, корови в хліву нема, тітка таки продала її, казала, за корову поховали та пом'янули батька. Не побачиш у дворі ані курки, ані гуски, тихо, порожньо, один лише шпак і залишився на все господарство. Спра ді, коли Василько слухав шпакові пісні, то легшало на душі, прояснювалась голова, просякав хлопець надією, що так воно завжди не буде, 27 зміниться, покращає.

Наслухавшись пташиного співу й вигравши на сопілці думки свої, Василько йшов до Федька і вони вдвох, а Лиско третій цілими днями вешталися скрізь, куди наштовхувала їх забаганка.

Уже не задовольняли їх забави й розваги біля ставка, хотілося бути десь далі. І вони блукали по глухих вибалках, дряпаючи ожиною та будяками ноги, знаходили вилежані звірями кубельця, натрапляли на пташині гнізда, ганялися за незграбними дрохвами, що довго–довго біжать, поки зможуть злетіти в повітря, тікали хлопці від роздратованої гадюки, кожен день не минав без пригод.

Але хлопцям хотілося побувати й біля річки. Федько докладно знав, що річка є на схід сонця, тільки далеко, до неї дістанешся не скорше, хіба як за півдня. Річка вабила до себе, манила, як і все далеке та небачене, і хлопці вирішили–таки до неї дістатись.

Сподіваючись, що тітка Хівря не помітить, Василько взяв з комори цілу хлібину, соли в ганчірку та вирвав два кущі цибулі. Коли є харч, то й дорога коротшає.

І хлопці помандрували вибалками, уникали селян, що пололи в полі кукурудзу та соняшники, дійшли до села Семенівки; відоме їм обом село, багате, з крамницями, базаром, з цегляними будинками під зеленою бляхою, із земською школою, куди збирався приділити Василька його небіжчик батько.

Семенівка вже залишилась позаду, перед хлопцями знову розгорнувся степ, такий