Заячий пастух - Василь Гайворонський

Ти, каже, не переймайся тим, що лікар тобі торочить. На те вони й учені, щоб лякати нас. Вони говорять одне, а думають зовсім інше. У лікаря жінка є! А діти? І діти має. Їх треба годувати? Треба одягати? Треба вчити? Авжеж! А скільки платить земська лікарня? На хліб та воду. Отут і розумій. Не шкодуй йому нічого, Іване. Лікар зробить, що треба. Та не забувай і іншої братії, фершалів та нефершалів. А шкодуватимеш – пропаде твоя баба. Отакого нарадив мені Йосип.

– Та хіба ж ти, Іване, пожалієш щось заради Малашки, – гаряче й улесливо казала тітка Хівря. – Ти ж її так любиш, що Господи! Аби жива була, то всього надбаєте.

– Ото ж і я такої думки. Пущу все за вітром, а Малашку врятую. Мені без Малашки ніяк не можна.

– Святу правду кажеш, – схвалювала Іванів намір тітка Хівря. – Рятуй Малашку, а за господарство не турбуйся. Я вже догляну все сама, і пір'їна не загине марно.

Іванові дома не сиділося, перебуде день–два та й знову ладнається до міста. Тітка Хівря не була така ледача, як про неї базікали люди. Прокидалася ще затемна, поралася з худобою, потім надила в печі, і коли надворі світало, то в хаті вже пахло свіжими перепічками й смаженим салом. Поснідавши, Микола йшов викидати з хліва гній. Василькові ніякої роботи тітка не доручала, а як і брався за щось, то вона спиняла, казала, що лобуряка Микола великий, усе поробить сам.

То й хай робить. Не дарма ж їм сидіти на чужому та всьому готовому.

Але тітка Хівря заборонила потикатися в дерезівське подвір'я Федькові з Лиском, мовляв, ще щось пропаде, а ти потім спокутуй. Зустрічалися хлопці на вулиці, подалі від Василькової хати, та ті їхні зустрічі були короткі й невеселі.

Почав падати сніг, лапатий, пухнастий, тихо й м'яко встеляв землю, що вже ладналася до зимового спочинку. Згадав Василько як минулої зими вони вдвох з Федьком спускалися на ґринджолятах, летіли, мов вітер, дух їм забивало, сльози текли, лиця горіли, іноді з повного лету перекидалися й з головами вгрузали в кучугуру.

Василько почав шукати свої ґринджолята й знайшов їх у повітці, притрушені примерзлою до дерева соломою. Обчистив їх, посовгав, зганяючи з полозків іржу. Але шворки біля ґринджолят нема, залишився куценький уривок. Треба лізти на горище, там напевне щось знайдеться.

І щойно опинився Василько на горищі, як зразу впала в око йому сопілка, що її кінець стирчав із–за крокви. Аж дивно: тут, на горищі, Василько знав кожен ступінь, кожен закуток, але ніколи сопілки не бачив. Витяг її, а вона стара–старезна, аж порепалась, навряд чи й гратиме. Обтер Василько сопілку, продув і взяв цівку в уста. Сопілка зойкнула, як сполоханий птах. Голосистий струмент, може, не гірший, як і в пастуха Терешка. Але ж Терешко вміє грати! Вечорами до його хати сходилась уся вулиця, парубки з дівчатами. Терешко вигравав, а молодь танцювала. Отак і собі б навчитися грати!

Але сопілка не слухалась Василька. Він сидів на старій скрині, дув у цівку й перебирав на дірочках пальцями. Звуки вилітали безладні, якісь гострі, пронизливі, зовсім не подібні до звуків пісень. Та Василько не зневірювався, був певний, що таки приборкає сопілку.

3. Нема гірше, як тій сиротині.

Перевозив Іван Дереза до міста гуси й кури, пішли туди ж свині з поросятами, спорожніли в коморі засіки, але лікарі Малашки не врятували. Уже напровесні, коли сонце підіймалося високо, давало землі багато світла, та ще замало тепла, а дерева стояли задумливі й голі, повітря ж, одначе, пахло майбутніми бруньками, тоді чотири дні поспіль Іван Дереза додому не повертався. П'ятого ж дня приїхав розчервонілий, з посоловілими очима.

Як і завжди, назустріч йому з хати вийшла тітка Хівря й запитала про Малашку. Іван обережно зліз із воза, нетвердою ходою пройшов кілька ступенів і раптом розпачливо болісно крикнув:

– Нема нашої Малашки! Поховав учора! Вічная пам'ять... – проспівав він останні слова таким голосом, ніби йому продерлося горло.

Тітка Хівря здивованими очима провела Івана, що посунув до хати, ніби не вірила тому, що почула, або не зрозуміла як слід, та за хвильку кинулась до Василька, схопила його в обійми й заголосила так тужно, що буланий кінь оглянувся й нащулив вуха.

Тоді заплакав і Василько. Він збагнув, що мами вже немає, скільки б не виходив на греблю, уже й не зустріне, вона не повернеться ніколи, уже не почує її милих слів, що від них робилося в грудях тепло й радісно, і залишиться в них тепер тітка Хівря з Миколою назавжди.

У двір, ніби хто загадав, насходились люди, оглядали Василька, ніби вперше бачили, називали бідним сиротою, хтось навіть тицьнув йому в руки пиріжок.

А тітка Хівря, заливаючись слізьми, схлипуючи, розповідала людям, що Іван приїхав п'яний, як дим, і жінці своїй співав вічную пам'ять.

Але тітка помилилася, бо Іван, лежачи на печі, співав теж саме й другого дня, і третього. До нього навідувалися люди, Іван до них не відгукувався. Люди визнали, що в Івана гарячка, і тут же вирішили, щоб, Боже, борони, і він не пішов слідком за Малашкою, лікаря не кликати, а запросити з Семенівки доброї слави бабу Мотрю.

Та баба Мотря напувала Івана травами й вишіптувала з нього хвороби, а він таки марив, щось белькотів нікому незрозуміле.

Ішов Василько до хати тільки тоді, як дуже хотів їсти. Снігу вже не залишилось ніде, навіть під деревами, 24 земля просохла і вибивалися пагонці блідо–зеленої трави. За клунею, на осонні, хлопець намостив собі соломи й грав там на сопілку. Скільки б не дудів, сопілка йому не набридала. Своєю грою химерною, яку навряд чи хто зрозумів би, Василько висловлював думки, виливав почуття, що їх не можна сказати інакше, як музикою. Грою він думав, мріяв, молився.

– І що ж воно буде тепер? – запитувала Василькова