Заячий пастух - Василь Гайворонський

 Хлопці слухали бувалого вояка напружено, ловил й намагались запам'ятати кожне слово його.

– Полтава, Кременчук, Єлисавет, Одес, татари, цигани, – повторював нишком Василько назви, що здавалися йому тичками на дорозі до теплих країв.

– А куди б ви порадили йти, дядьку Кіндрате, – запитав Федько, – На татар чи циган?

– Хто куди хоче, туди й іде. І ті люди, і ті не собаки. Тільки татари суворіші, я їх добре знаю. Не долюблюють нашого брата. А цигани – веселий народ, –

кують та пісні співають або танцюють. Це вам не японці або китайці.. Ті похнюплені й підступні, у них ґав не лови. І злі до того ж. Коли ми стояли в Харбіні, то трапився такий випадок...

І дядько Кіндрат почав згадувати свої пригоди в далекій східній землі.

Не питали хлопці, чи бачив дядько море, Одесу й дороги, що лежать через татар і циган до теплих країв, а якби запитали, то, може б, він і правду сказав – на південь далі Полтави бувати йому не доводилось.

Поки в майбутніх мандрівників з колишнім вояком точилася жвава розмова, кирпатенька Галя устигла заприятелювати з Лиском. Скубла на ньому кудлату шерсть, крутила, намагаючись відірвати, хвіст, тягала за вуха, і собака терпляче лежав, поки дівчинка не почала пальчиком поціляти йому в око. Тоді Лиско підвівся й одійшов у затінок під хату. Галя, образившися, заплакала. Дядько Кіндрат згадав, що вже час годувати дівчинку, урвав розповідь, прив'язав до обрубка ноги дерев'янку.

– Приходьте ще колись, – запросив він своїх цікавих слухачів.

– Прощайте, дядьку, – вклонився йому Федько, а за ним і Василько. – Як виберемо час, то прийдемо.

Поверталися хлопці веселі й задоволені. Адже тепер вони вже знають добрий шмат дороги, а в Одесі розпитають ще в когось.

– Полтава, Кременчук, Єлисавет, Одес, татари ліворуч, цигани праворуч, – дзвінко деклямував Василько. – То ти, Федю, якої думки: на татар чи на циган?

– Я думаю – на циган, – сказав Федько.

– І я такої думки, – погодився Василько.

Умовились хлопці вирушати в неділю – тоді в степу не буде нікого, люди підуть до церкви, а мандрівники через садок, і тільки їх і бачили. А поки що треба готуватись. Узяв із скрині Василько найтонше рядно, відклав і чисту сорочку, переніс до клуні й заховав. Чоботи свої добре наквацював дьогтем і теж до клуні. У шапку встромив голку з ниткою – в дорозі знадобиться. Зніс із горища тикву, вимив, прив'язав до неї мотузку, щоб можна повісити через плече. Це вже, здається, і все потрібне.

У Федька гірші справи. Торбу батькову таки непомітно виніс із хати, а сорочки, скільки не крутився, взяти не міг. Довелося Василькові дати свою, однаково його одежа залишається нікому. А чобіт Федько не мав зовсім, проте. вони поки що не дуже й потрібні, йтимуть обидва босоніж. У суботу хлопці вирішили зарання полягати спати, а завтра, як передзвонять до церкви, зустрітися в садку. І хтозна, чи до осени вони не опиняться аж по той бік моря.

Тітка Хівря ще поралась біля печі, але Василько не чекав на вечерю, ліг на полу, відвернувшися лицем до стінки, укрився з головою ліжником і намагався заснути. Сон не приходив. Плуталися якісь думки, пошматовані, невиразні, мов щось бачив крізь густу мряку, перепліталися вони із словами тітки Хіврі, – казала вона Миколі, що коли б не задощилось, а сіно ж вони не встигли поскладати в копиці. Василько подумав, що мандрівникам завтрашній дощ також не до речі.

Аж тут Василькові здається, що вже в хаті ні тітки Хіврі, ні Миколи нема, а все повернулося на старе, за столом сидить тато, трохи похмурий, задуманий, як і завжди, а біля печі мама, батьки щось поміж себе говорять, згадують Василькове ім'я. Може, клопочуться, що він уже великий і треба послати його до школи? А може, турбуються, що Василько покидає хату рідну, землю рідну і йде шукати кращої долі в теплих краях? Татові все ніколи, він вийшов надвір, а мама підійшла до полу, відкотила ріжок ліжника й ласкаво запитала:

– Ти не спиш, синку?

– Ні, мамо, я думаю.

– Про що ж ти думаєш, мій дорогенький?

– Думаю про дорогу в теплі краї.

– Боже тобі помагай, туди йдучи, – казала вона. – А про нас там не забудеш?

– Ніколи, скільки мого життя, – пообіцяв Василько.

– І Бог тебе не забуде.

Мати не відходила від Василька всю ніч, він відчував її близькість тілом своїм, і, як прокинувся ранком, то враження від нічного видіння не розвіювалося, здавалось, що мамині очі дивляться на нього й тепер, і, як вийшов із хати, все ще відчував у сонячному промінні мамину ласку.

Вийшов Василько за клуню й заграв на сопілку. Якби почув хтось гру Василькову, то напевне б ганив хлопця, назвав би його ледащом і бузувіром, бо хто ж розважається в неділю перед Богослуженням! Адже не кожен зрозуміє, що та музика така ж чиста, як і молитва.

А як кінчив грати Василько, – загудів церковний дзвін, його тремтливий голос розлився над селом, святкова луна впливала в кожну хату й душу живу.

Треба ж попрощатися і з шпаком. Постояв хлопець під грушею, пождав, поки шпак віддав харч малятам, а тоді гукнув:

– Чуєш, шпаче, я вже відходжу назавжди...

Сів шпак на найнижчу гілку.

– Іду я, шпаче, в теплі краї, туди, де ти зимуєш.

– Чи не боїться Василько так далеко забиватися? – питав шпак. Адже в тих теплих краях багато звірів лютих, гадюк отруйних, а людей дуже мало. Хто йому допомагатиме, як він там житиме? – Не боюсь я хижих звірів і гадюк отруйних, а боюся людей таких, як тітка Хівря.