Заячий пастух - Василь Гайворонський

Похвалив шпак Василька за його добре серце.

– І це вже остаточне його рішення?

– Зараз Федько з Лиском будуть тут, і ми вирушаємо. Оце попрощатися з тобою прийшов. Не знаю, чи доведеться ще колись побачитись. Може, я натраплю тебе в теплих краях? Де тебе там шукати?

Ні, не знайде Василько шпака в теплих краях, надто велика тамтешня земля. Але шпак хоче сказати дещо Василькові про сопілку його. Де вона є?

– Тут вона, – поклавши руку на груди, – сказав Василько. – У пазусі, прив’язана до мотузки.

І тоді почув Василько таке від шпака, що вже чув дещо з того й від батька свого. Ніби давно–давно жив на світі Васильків пращур на ймення Данило. Жив ніби в цій же балці, де тепер село Дешевці, а тоді стояла тут одна–однісінька хата, а навколо степ безлюдний і в степу звірини безліч. До найближчої оселі можна було дістатися конем не скорше, як за два дні. Ходила в степу худоба Данилова і на ту худобу нападала звірина хижа. Урвався терпець Данилові, а був він людина неабияка, вирізав з верби сопілку, замовив її такими словами, що їх ніхто, крім Данила, не знав, і на голос сопілки тієї збігалися звірі й зліталися птахи, вовки–сіроманці, лиси–хитруни, орли–дужаки, шуліки–хижаки. І звертався Данило до звірів і птахів грою сопілки, казав, хто його скривдить, хто шкоду вкоїть, то хай пеняє на себе. І звільнив Данило звірину й птаство, і не наважувались вони більше чинити шкоду йому. А як помер Данило, то ніхто не знав сили сопілчаної, переходила сопілка від батьків до дітей у спадок, але служила вона людям як струмент голосний, і тільки. І якщо вже Василько вирішив іти до теплих країв, то хай знає силу сопілки своєї, сопілка знагодиться йому в диких краях, вона завжди може врятувати в лихій годині. Але нехай Василько не дає її до рук чужих, в разі чого, то краще знищити її.

І шпак залишив Василька самого. Хлопець не міг отямитись, він ще бачив перед собою пращура Данила, що про нього не раз розповідав батько. Стояв пращур Данило біля стовбура груші, у нього волохаті сиві брови, біла, на всі груди борода, в полотняній сорочці й вибиваних штанях. Але сопілки пращур не мав, бо вона стирчала у Василька в пазусі.

У садку Федько втратив терпець. Він свистів, гукав, лаявся, але Василько його не чув. Тоді Федько підбіг до Василька й повів живосилом по клуні.

– Хіба з таким роззявою кудись дійдеш!

Хлопці в клуні почіпляли на себе торби, побрали ковіньки і – Господи, помагай! – шаснули в садок, звідти в поле, межами, межами дісталися до дороги, і коли церковний сторож виліз на дзвіницю благовістити достойне, то уздрів дві людські постаті, що віддалялися від села на південь, а за ними плентався собака.

Край цей, що з нього вирушили хлопці в мандри, хоч і не вважається теплим, одначе влітку тут досить таки гаряче, особливо, коли ви в степу, ідете дорогою, і нема часу посидіти в затінку куща шипшини, чи під густим зерновиком або гльодиною, а над вами стоїть, трохи не над самою головою, мов укопане, велике, з пів неба, сонце.

Солоний, аж гіркий піт заливав очі й стікав хлопцям за пазухи, а торби, що здавалися спочатку легкими, тисли тепер спини, як розпечений камінь. Гаряча земля обпікала босі ноги, і хлопці вибирали місця пухкіші, розім'яті колесами на порох.

– А тітка Хівря дощу боялась, – утираючи рукавом обличчя, казав Василько. – Нічого вона не знає. Та нам краще сонце, ніж дощ. Однаково до спеки треба звикати.

Федька не гаряч турбувала, він часто оглядався, вдивляючись, чи не покажеться, бува, за ними погоня. Тоді б дали йому таких прочуханів, що пам'ятав би до нових віників. Та й Василька б не обминули. Це не жарт, кинути всіх своїх і йти невідомо куди, звідки чи коли й повернуться. Не погоджувався Федько й на перепочинки, випереджав Василька й подратовано бубонів:

– Як іти, то йти, абощо...

Василько намагався не відставати. Уже давно зникло сяйво дешевецької церкви, вже минули й два села, перевалили й через справжню гору, що з її шпиля видно, куди не подивися, – села й села, навіть такі маленькі, мов не справжні. Минули хлопці й ліс, що чорною смугою тягнувся повз дорогу, ліс мовчазний, задумливий, аж трохи страшний, хоч це, мабуть, так здавалося.

Багато дечого вже залишилося позаду, а за хлопцями таки ніхто не гнався. Поволі мандрівники заспокоїлись. Федько почав зиркати на ті, що зустрічались, городи, іноді скакав в огудину, нишпорив огірки.

– Ось як село якесь трапиться, то я почну старцювати. Їсти в нас буде, скільки хочеш, – нахвалявся Федько.

Село таки трапилось, величезне, з подовжніми й поперечними вулицями, з бідними й багатими хатами, але Федько все вів і вів Василька селом і звертатися з проханням до людей не квапився.

Аж ось дійшли до одного двору, видко, заможнього. Звідти чувся веселий гомін. Федько зайшов на подвір'я сміливо, мов до себе додому, за ним не досить упевнено плентався Василько, а позаду байдужий Лиско. Минули чепурненько побілену й уквітчану хату й побачили під буйними вишнями багацько людей, що сиділи за зіставленими вряд кількома столами. Хлопці потрапили або на весілля, чи на хрестини або йменини. Товариство перебувало в тому блаженому стані, коли їсти–пити вже нікуди, а до співу ще не дійшло, зате розмовляли й теревенили всі нараз, і гомін стояв, як на ярмарку.

Хлопців помітив грубенький чоловік, певно, господар, бо посідав за столом чільне місце. Він, либонь, був трохи напідпитку, як і все товариство, почервонів, як квітка гаряча, один вус йому покірно звісився, а другий стирчав убік.