Записник з моїми сумними курвами - Габріель Гарсія Маркес
Що краще ми запізнавались, то все захланнішою робилася Хімена, звільняючись від корсетів і спідниць у міру того, як посилювалась червнева спека, й неважко було уявити, яку руйнівну силу вона могла мати в темряві. По двох місяцях женихання ми вже не мали про що говорити, і вона, не сказавши про це ні слова, порушила тему дітей — заходилася з необробленої вовни плести гачком черевички для новонароджених. Я, поштивий наречений, навчився плести разом з нею, і так ми перебули зайві години, які лишались до весілля: я вив’язував блакитні черевички для хлопчиків, вона — рожеві для дівчаток (побачимо, хто вгадає), поки їх не стало досить для доброї півсотні дітей. Перед тим, як мало вибити десяту, я сідав у запряжену кіньми бричку і їхав у Китайський квартал, аби по-божому прожити ніч.
Бурхливі кавалерські проводи, які влаштовували мені в Китайському кварталі, були цілком супротивними гнітючим вечіркам у Світському клубі. Контраст, який допоміг мені зрозуміти, котрий з цих двох світів направду мій, і я створив собі ілюзію, що обидва, але кожен у свій час, позаяк з будь-котрого з них бачив, як інший віддаляється з гіркими зітханнями, з якими розлучаються у відкритому морі два кораблі. Передвесільна забава у «Божій волі» скінчилася церемонією, до якої міг додуматися лише погрузлий у сластолюбстві галісійський ксьондз, який повбирав присутніх жінок у вельони з віночками, аби усі вони пошлюбились зі мною у загальному таїнстві. То була ніч великого блюзнірства, коли двадцять дві їх присягнули мені в любові та покорі, а я відповів їм клятвою вірності і опіки навіть на тамтому світі.
Заснути я не міг, прозираючи щось непоправне. Від світанку почав рахувати години, яку вибивав одну за другою годинник на соборі, доки не вдарили грізно сім ударів, з якими мені належало бути у церкві. Телефонні дзвінки почалися о восьмій; довгі, наполегливі, ґвалтовні, вони лунали більше години. Я не просто не відповідав — я не дихав. Перед десятою загрюкали у двері, спершу п’ястуками, а потім лементом знайомих і ненависних мені голосів. Я боявся, що їх вивалять чимось важким, але близько одинадцятої дім поринув у ту наїжачену тишу, яка наступає після великих катастроф. Тоді я оплакав її і себе та від усього серця помолився, аби ніколи більше у своєму житті не стрічатися з нею. Хтось зі святих дослухався до мене наполовину, бо тієї ж ночі Хімена Ортіс покинула країну й вернулася лише по двадцяти роках, щасливо одружена і з сімома дітьми, які могли бути моїми.
Коштувало мені труду зберегти своє місце і колонку в «Діаріо де ля Пас» — після отого публічного скандалу. Однак на одинадцяту сторінку мої замітки перемістили не через це, а через той сліпий напір, яким розпочалося XX століття. Прогрес перетворився на міську легенду. Усе змінилося; літали аероплани, якийсь підприємець викинув з «Юнкерса» мішок з листами і винайшов авіапошту.
Єдине, що лишалося незмінним, були мої газетні замітки. Нові покоління нападались на них, мов на забальзамований труп минувшини, який слід було знищити, однак я не поступався і всупереч свіжим віянням витримував їх все в тому ж дусі. Я був глухий до всього. Мені минуло сорок, проте молоді редактори називали мої дописи колонкою бастарда Мударри[11]. Тогочасний головний редактор викликав мене до себе в кабінет і попросив, аби я пристосувався до нових тенденцій. Урочисто, ніби сам це щойно придумав, прорік: «Світ іде вперед». «Так, іде, — мовив я, — але обертаючись довкола сонця». Він зберіг мою недільну замітку, бо не знайшов іншого роздувача телеграм. Нині я знаю, що мав рацію, і знаю чому. Юнаки мого покоління у життєвій гонитві забули цілком і повністю свої фантазії про прийдешність, поки дійсність не показала їм, що майбутнє зовсім не таке, як вони мріяли, і їх охопила ностальгія. Отут і були мої недільні дописи, мов археологічні реліквії серед руйновищ минулого, і стало ясно, що вони не лише для старих, але й для молодих, які не бояться зістарітись. Замітка вернулася тоді на редакційну сторінку і при особливих оказіях — на першу шпальту.
Тим, хто мене про це питає, я завжди відповідаю правду: не жонатий я, бо курви не лишили мені на це часу. Втім мушу визнати, що для мене це не було поясненням аж до дня мого дев’яносторіччя, коли я вийшов з дому Рози Кабаркас, поклавши більше ніколи не кидати виклик долі. Я чув себе іншим. Настрій мені зіпсувався, коли я побачив військових, розставлених вздовж залізної решітки, яка оточувала парк. У вітальні я застав Даміану, яка рачки мила підлоги, і молодість її стегон збудила в мені трепет оної епохи. Вона, мабуть, відчула це, бо прикрилася спідницею. Я не зміг втриматися від спокуси, щоб не спитати її: «Даміано, скажи мені одну річ. Що тобі згадалось?» «Нічого я не згадувала, але ваше питання мені то нагадало». У грудях мені стислося. «Я ніколи не був закоханий», — мовив я їй. Вона зараз же відказала: «Я була». І продовжила, не перериваючи своєї роботи: «Я проплакала за вами двадцять два роки». Серце мені підскочило. Шукаючи якогось гідного виходу, я сказав: «З нас була би добра запряжка». «Зле ви робите, що говорите мені це зараз, — мовила вона, — бо то вже не служить мені навіть розрадою». І, виходячи з дому, повідала мені цілком щиросердно: «Ви не повірите, але я досі незаймана, дякувати Богу».
За якусь хвильку я виявив, що по цілій хаті у вазах стоять червоні троянди, а на подушці вона лишила картку: «Бажаю Вам дожити до ста». Із тим недобрим присмаком сів я докінчувати замітку, яку кинув недописаною попереднього дня. Скінчив я її на одному подиху менш ніж за дві години, і довелось мені скрутити шию лебедю, аби добути її зі свого нутра так, щоб не помітно було мого плачу. В пориві запізнілого натхнення я вирішив завершити її звідомленням про те, що нею я радісно кладу край тривалому й достойному життю без неприємного усвідомлення того, що мене чекає смерть.
Я мав намір залишити допис у приймальні
