Записник з моїми сумними курвами - Габріель Гарсія Маркес
Одержавши диплом бакалавра з відзнакою, я став викладати іспанську мову і латину у трьох середніх школах нараз. Я був поганим вчителем, не мав ані вишколу, ані покликання чи хоч краплі жалю до тих нещасних дітей, які ходили до школи, бо так було найлегше втекти від тиранії батьків. Єдине, що я спромігся для них зробити, це змусив боятись моєї дерев’яної лінійки, аби вони принаймні перейняли від мене улюбленого мого вірша: «О горе, Фабіо, де зараз бачиш ти самотності поля й зів’ялі пагорки, була колись Італіка славетна»[5]. І тільки коли постарів, я випадково довідався про негарне назвисько, яким учні прозивали мене за спиною, — Зів’ялий Пагорок.
Ото було й усе, що вділило мені життя, і я не зробив нічого, аби взяти від нього більше. Обідав я в перерві між уроками і о шостій вечора приходив до редакції газети ловити сигнали зоряного простору. Об одинадцятій вечора, коли випуск був готовий, починалося моє справжнє життя. Двічі або й тричі на тиждень я ночував у Китайському кварталі і в такому строкатому товаристві, що два рази був проголошений «клієнтом року». Після вечері у поблизькому кафе «Рома» я вибирав навмання перший-ліпший бордель і крадькома заходив через задні двері. Робив це задля власної утіхи, але закінчилося тим, що це стало частиною мого ремесла — завдяки легковажності язиків великих цабе в політиці, які звітували державні секрети своїм коханкам на одну ніч, і гадки не маючи, що через картонні перетинки їх чує громадська думка. Таким же робом довідавсь я і про те, що мою безутішну безшлюбність приписують педерастії, яку я вдовольняю ночами з хлопцями-сиротами на вулиці Злочинів. Мені пощастило про це забути, не в останню чергу тому, що дізнався я також і те добре, що говорилося про мене, і оцінив його по достоїнству.
Я не мав ніколи щирих друзів, а ті кілька, з ким я зблизився, уже в Нью-Йорку. Тобто померли, бо саме туди, гадаю, прямують стражденні душі, аби не перетравлювати правду про своє минуле життя. Після виходу на пенсію, я мало що маю до роботи, хіба от віднести у п’ятницю пообіді до газети свій рукопис чи якісь інші досить важливі повинності — концерти у філармонії, художні виставки у Мистецькому центрі, співзасновником якого я є, та чи інша конференція з цивільного права у Товаристві суспільного поступу або якась значуща подія, як от сезон Фабреґас[6] у театрі «Аполлон». Замолоду я ходив на кіносеанси під відкритим небом, де нас однаково могли вразити як місячне затемнення, так і двостороння пневмонія через заблудлу зливу. Проте більше, ніж фільми, мене цікавили нічні пташки, що злягалися за ціну вхідного квитка чи давали задарма або на виплат. Бо кіно — то не мій жанр. Непристойне поклоніння Шерлі Темпл[7] стало останньою краплею, яка переповнила чашу.
Єдиними моїми мандрівками були чотири поїздки у Картахену де Індіас на «Квіткові ігри» ще до того, як мені сповнилося тридцять, і жахлива ніч на моторному човні, коли Сакраменто Монтьєль запросив мене на відкриття свого борделю в Санта Марті. Що стосується мого побуту, то їм я мало і смаки маю прості. Коли Даміана зістарілась, то вдома більше не варилося і єдиною моєю регулярною їжею відтоді став омлет з картоплею в кафе «Рома» після закриття газети.
Так що напередодні свого дев’яносторіччя я залишився без обіду і не міг зосередитися на читанні, дожидаючи новин від Рози Кабаркас. Знавісніло сюркотіли цикади в задусі другої години дня, і сонце, переходячи від одного відчиненого вікна до іншого, тричі примушувало мене перечепити гамак. Мені завжди здавалося, що у дні моїх уродин стоїть найбільша за увесь рік спека, і я навчився її терпіти, але у той день не мав на це гумору. О четвертій я спробував заспокоїти себе шістьма сольними сюїтами для віолончелі Йоганна-Себастіана Баха у виконанні Пабло Касальса[8]. Я вважаю їх наймудрішим, що існує в музиці, але замість того аби, як звикло, умиротворити мене, вони залишили по собі стан ще більшої пригніченості. На другій, яка видається мені дещо млявою, я задрімав, і уві сні квиління віолончелі обернулося сумним ячанням корабля, що відпливає. Майже у ту ж мить мене розбудив телефон, й заіржавілий голос Рози Кабаркас повернув до життя. «Тобі щастить, як дурневі, — мовила вона. — Я знайшла одну горличку, навіть кращу, ніж ти хотів, але є одна перечіпка — їй усього-на-всього чотирнадцять». «Я не проти міняти пелюшки», — пожартував я, не розуміючи її мотивів. «Річ не в тобі, — сказала Роза, — а хто замість мене буде розплачуватися трьома роками тюрми?»
Ніхто не буде, а вона то вже менше, ніж будь-хто. Роза збирала свій урожай серед недоліток, які купували в її крамниці провізію, прилучала їх до ремесла і вичавлювала до решти, поки вони не переходили на гірші хліби дипломованих курв у бордель Чорної Евфемії, який уже став історією. Вона жодного разу не заплатила штрафу, бо її господа була аркадією для місцевих можновладців, від губернатора і до останнього трутня муніципалітету, і було немислимим, щоби її господині забракло повноважень порушити закон так, як їй цього захочеться. Отож ці її муки сумління в останню мить призначались лише для того, аби дістати зі своїх милостей більший зиск — чим суворіше за них можуть покарати, тим вони дорожчі. Конфлікт сторін було залагоджено підняттям ціни за послуги на два песо, і ми домовилися, що о десятій я буду у неї з готовими п’ятьма песо, які заплачу наперед. І ні хвилиною раніше, бо дівчина мала нагодувати і приспати своїх молодших братів-сестер
