Записник з моїми сумними курвами - Габріель Гарсія Маркес
Залишалось чотири години. Поки вони спливали, душа моя наповнювалася гіркою піною, що не давала мені дихати. Я зробив марне зусилля збавити час процедурою одягання. У цьому, звісно, не було нічого нового, бо навіть Даміана каже, що убираюсь я з церемоніалом архієпископа. Я поголився голярською бритвою, зачекав, доки нагріта сонцем у трубах вода у душі стане прохолоднішою, і через просте намагання витертися рушником знову спітнів. Убрався так, як випадало того вечора: білий лляний костюм, сорочка в голубу смужку зі стоячим комірцем, краватка китайського шовку, обновлені цинковим білилом черевики і годинник із чистого золота з учепленим за петлю у вилозі ланцюжком. Насамкінець підігнув досередини закоти холош, аби не було помітно, що я став дрібку нижчий.
Я маю славу скнари, бо ніхто не може помислити собі, що я є такий убогий, якщо живу там, де живу, а насправді така-от ніч мені зовсім не по кишені. Зі скриньки з моїми заощадженнями, засунутої під ліжко, я витяг два песо, щоб заплатити за кімнату, чотири песо для господині, три для дівчини і п’ять песо про запас — на вечерю та інші дрібні витрати. Тобто чотирнадцять песо, те, що я дістаю за місяць в газеті за свої недільні дописи. Я сховав їх у потайній кишені на поясі і обприскався парфумами «Lanman & Kemp-Barclay». Тоді відчув сильний напад паніки і, коли почало вибивати восьму, навпомацки спустився сходами у темряві та, обливаючись від страху потом, вийшов у осяйну ніч свого присмерку.
Посвіжіло. Групи самотніх чоловіків галасливо сперечалися про футбол на пасео Колумб серед припаркованих в ряд таксі посередині бруківки. На алеї під квітучими кущами звеселяючих ягід мідні музики грали кволий вальс. Одна з тих горопашних курвочок, які полюють на вулиці Нотаріусів за бідними, мов церковні миші, клієнтами, звично попросила у мене цигарку, і я так само звично відповів: «Я кинув курити тридцять три роки два місяці і сімнадцять днів тому». Минаючи фасад «Ель Алямбре дель Оро», я глянув на себе в освітлених вітринах і побачив не таким, яким відчував, а старшим і гірше вбраним.
Незадовго перед десятою я сів у таксі і попросив шофера відвезти мене на міський цвинтар, аби він не здогадався, куди я прямую насправді. Таксист весело подивився на мене у дзеркало і сказав: «Не лякайте мене, пане мудрецю, дай Боже, аби я був так жив-здоров, як ви». Ми висіли разом перед кладовищем, бо він не мав дрібняків, і нам довелося розміняти гроші в «Могилі», убогій корчмі, де оплакують своїх небіжчиків опівнічні пияки. Коли ми порахувалися, таксист сказав мені серйозно: «Вважайте, пане, дім Рози Кабаркас вже зовсім не той, що був». Мені лишалося тільки подякувати йому, бо, як усі на світі, я упевнився, що для таксиситів з пасео Колумб немає таємниць під сонцем.
Я зайшов углиб убогого кварталу, який не мав нічого спільного із тим, який я знав свого часу. Це були ті ж широкі вулиці з гарячим піском під ногами, хати з відчиненими дверима, стіни з негембльованої дошки, покрівлі з пальмового листя, висипані щебенем патіо. Але тутешній люд згубив свій супокій. Майже у кожнім домі гриміла гульня, віддаючи луною аж в утробі. За п’ятдесят сентаво усякий міг зайти на вподобану ним забаву, але так само міг лишитися танцювати задурно на тротуарі. Я ступав, бажаючи провалитися під землю у своєму дженджуристому вбранні, але ніхто не звернув на мене уваги, окрім якогось сухореброго мулата, що дрімав навсидячки у брамі багатоквартирного дому.
— Моє шанування, пане вчителю, — заволав він від усієї душі, — файного вам грання!
Що я міг зробити, окрім як подякувати йому? Тричі я мусив спинятися, аби перевести дух, доки вибрався узвозом догори. Звідтіль я побачив велетенський мідний місяць, що підіймався над горизонтом, і через несподівану потребу живота злякався, чи дійду я, куди наладився, але вона скоро минулася. В кінці вулиці, де околиця переходила у ліс фруктових дерев, я зайшов до крамниці Рози Кабаркас.
Вона була вже не та, що колись. Найобачливіша і через те найзнаменитіша бордельна мадам. Здоровецька тітка, яку ми хотіли проголосити сержантом пожежної команди — як через її огрядність, так і через проворність у гасінні свічок у парафіяльній церкві. Але самотність висушила її тіло, поморщила шкіру і так вправно потоншила голос, що вона скидалася на стару дівчинку. Такими ж, як раніше, лишилися тільки чудові зуби, один з яких був позолочений з причини кокетства. Роза додержувала суворої жалоби за померлим на п’ятдесятому році спільного життя чоловіком, до якої додалось щось на подобу чорного капору після смерті єдиного сина, який їй помагав у її неправедних ділах. Живими лишалися тільки прозорі й безжальні очі, і по них я збагнув, що норов її не змінився.
Лампа в крамниці давала скупе світло, шафи на товар були майже порожні і навіть не слугували ширмою для голосного бізнесу, про який увесь світ знав, але ніхто не визнавав. Роза Кабаркас якраз випроводжала клієнта, коли я увійшов навшпиньках. Не знаю, чи справді мене не впізнала, чи удала це задля пристойності. Я сів на лавку, дожидаючи, поки вона звільниться, і спробував відтворити в пам’яті, якою вона була колись. Не раз і не два, коли ми обидвоє були ще можні, вона також позбавляла мене страхів. Гадаю, Роза прочитала мої думки, бо обернулася і так мене обзирнула, аж я збентежився. «Роки минули тебе стороною», — зітхнула сумно. Я схотів їй полестити: «Тебе вони змінили тільки на краще». «Серйозно, — сказала вона, — навіть злегка оживили твою фізію дохлого коня». «Мабуть, це тому, що я змінив ясла», — підкусив я її. Вона пожвавішала: «Наскільки я пам’ятаю, ти мав такий, як лом у каторжника. Як він поводиться?» Я вивернувся: «Єдиною різницею, відколи ми не бачились, є те, що часами мене пече в дупі». Вона відразу поставила діагноз: «Бо їй бракує ужитку». «Вона у мене тільки для того, для чого сотворив її Господь», — відказав я, але мене й справді пекло вже віддавна, і завжди при повному місяці. Роза покопирсалася у своїй кравецькій скриньці і відкупорила слоїчок з якоюсь зеленою маззю, що пахнула бальзамом з арніки. «Скажеш дівчині, щоб помастила тобі пальчиком отак», — із безсоромною красномовністю повела вказівним пальцем. Я відповів, що дякувати Богу годен іще дати собі раду і без хлопського шмаровила. Вона глузливо осміхнулась: «Ах, зжальтесь наді мною, пане вчителю». І перейшла до діла.
Дівчина вже
