П'яниця - Панас Мирний

— Битиме.

— Ні, не битиме.

— Ну, так лаятиме.

— І не лаятиме.

— Ну, так битиме.

— І не битиме, й не лаятиме! — плеще весело Наталя.

І піде між ними жартовлива сварка, поки таки Наталя, буцім нехотя, зачепить його як-небудь рукою. Іван Микитович собі почне відбиватися, і підуть між ними такі перебої, від котрих хороше стає і Іванові Микитовичеві, і самій Наталі.

Щоденні ті гри та жарти, молоді літа обох узяли таки своє. Іванові Микитовичеві сумно якось стає, коли він, вернувшись з служби, не застане Наталі дома; Наталі сумно, коли Івана Микитовича забарить служба, і обоє раді, як зійдуться докупи: почнуть зараз споритися, жартувати, борюкатися.

— Паничу! — кричить оце Наталя з своєї хати.

— Чого?

— Угадайте, що я роблю?

— А що ж ви робите?

— Блохи трусю! — одказує сміючись Наталя.

— А я до вас зараз увійду.

— Не йдіть, не йдіть, не пущу! — кричить Наталя, придержуючи клямку. Іван Микитович усилковується... Се зразу відчинилися двері. Наталя спрожога одбігає насеред хати і заливається дзвінким реготом... Вона брехала, їй тільки хотілося, щоб Іван Микитович увійшов до неї в хату, щоб пожартувати, посміятися з ним.

А то попросе вона його заграти що-небудь. Іван Микитович бере скрипку й почина грати... Аж хата розлягається та туже, аж стіни потемніють та насупляться, як заведе він жалісливої. Наталя сидить, слухає, і по личку примітне, як та гра проймає її серце: уразливі смуги проходять по обличчю, то зблідне вона, то зашаріється, то сльози заблищать на довгих віях, от-от упадуть, от упадуть! Наталя зітхне глибоко та важко, сльози розійдуться по очах, умащуючи її білі блискучі білки.

Іван Микитович потроху переводе на веселішу, дрібнішу... Що не вдарить по струні, личко Наталі неначе хто водою збризне, в розумних та задуманих очах зажевріє іскорка відради й розіллється по виду молодою та втішною усмішкою; уже в неї й пальці на руках заходили, вибиваючи на колінах такту під ігру, і жижки в ногах здригнули... Понісся танцюристий козачок або дудочка, і Наталя, схопившись, вибиває ногами... Се зразу кидається на Івана Микитовича, лоскоче його, валить на ліжко, і регочуться, сміються обоє...

— Хто вас навчив так грати? — загадавшись, питає якось раз Наталя Івана Микитовича, сидячи поруч коло його. — Сказано, скрипка та мов словами вимовляє, сльозами виливає, до самого серця доходить!

— Сам вивчився. Хіба ж ви не знаєте, що я, у вас живучи, й скрипку купив і учився?

— І дасть же Господь такий талан чоловікові! Чому ж я нічому не навчуся? Сказано — безталанниця!

— Чого ж ви безталанниця?

— Того, що не вмію нічого, не знаю нічого, не навчено мене нічому!.. І як воно люди читати навчаються? Я б, здається, ніколи не навчилася. А то розверне книжку, дивиться та так і читає.

— Хіба, ви думаєте, трудно навчитись читати?

— Авжеж, не легко.

— То тільки так воно здається, а там усього тільки тридцять шість значків затвердити треба.

— Та й годі? — дивується Наталя.

— Та й годі.

— А там уже й читати все можна?

— Можна.

— Е-е... дурите!

— Hi, не дурю.

— Так як же тридцять шість значків, коли там їх ціла книжка?

— То що, що ціла книжка? У тій книжці всього тільки тридцять шість значків одмінних, а то все однакові.

— Так як же воно так?

— Перестановлюються значки. От, наприклад, ваше ймення Наталя. На-та-ля буде: Наталя. От бачите, тут шість значків, чотири одмінних, а два однакових. І він почав їй розказувати, як зветься кожний.

— На-та-ля... — шептала вона. — На-та-ля... А ваше як?

— І-ва-н.

— І-ва-н...я — Іваня, а не Іван!

— Ну, хай і Іваня. Хочете, я вас навчу читати?

— Справді?

— Справді.

— І я буду всяку книжку читати?

— Усяку.

— І книжку, й писання?

— І книжку, й писання.

— Ну, навчіть... навчіть, паниченьку! Навчіть, голубчику! Навчіть! Я вам, поки мого й віку, дякуватиму.

— Добре, хай же завтра пошукаю книжки такої, та з завтрього й почнемо.

Наталя раділа, як мала дитина. Вона довго не спала ту ніч і все шептала по складам то своє ймення, то паничеве, то товаришок своїх, часом переходила до назви хатнього господарства: лави, кочерги, горшки — і дивом дивувалася, як воно все так виходило і чому вона досі сама до сього не дійшла. Потім зареготалася, сплюнула... "Тьфу! чи я не дурна, чи я не скажена? Діло об грамоті ведеться, а я свої горшки та кочерги туди проваджу! Сказано — дурепище!"

На другий день Іван Микитович почав учити Наталю. Навчання пішло швидко і корисно. Наталя виявляла цікавість і дотепність. Уже більшу половину азбуки пройшли, доходили вже до ы.

— Єри? Яри? — запитала Наталя. — Які яри? Ті, що глину з їх беруть?

— Ні, се літера так зветься. Наприклад, ти — т-ы.

— Е-е, ні-ні... Се ті яри, що у глинищах весняна вода повикручувала, — сумно якось замовила Наталя, не дивлячись ні в книжку, ні на Івана Микитовича, а кудись у вікно далеко, — глибокі, такі глибокі! З боків руді та жовті, а на дні темні, що і не видно... Аж голова закрутиться, як глянеш униз...

— Та годі вам казна-що вигадувати! Нуте, кажіть за мною — єри!

— Не хочу... боюся... упаду,— здригуючи, одказує Наталя.

Іван Микитович здивувався:

— Що се з вами, Наталю? Наталя почала плакати.

— Чого ви? Га? Наталю!

— Чого? — крізь сльози вирвалось у