П'яниця - Панас Мирний

— Годі! годі! — кричав, переводячи духа, господар. — Музико! годі, перестань! Іди пий!

Іван Микитович переставав грати.

— Іди пий! — кричить знову господар.

— Я ж не п'ю... — несміло гугнявив Іван Микитович.

— Погань! Ще й воно комизиться! Пий, коли велять!

— Їй-богу, я нічого не п'ю, — присягався Іван Микитович. Господар не слухав і, наливши чарку, давав пити.

— Пий, бісеня! — гукав він на його.

— Вони ж, папо, нічого не п'ють. Навіщо ви силуєте? — казала котра-небудь з дочок батькові.

— Не п'ють! Силуєте! — передражнював її батько. — Ну, не хоч пити, то ось що з'їж! — казав батько, підсовуючи під ніс Івану Микитовичу дулю.

Вихор реготу обхоплював хату. А Іван Микитович як не плаче... "За мою працю та така дяка", — думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому пузаневі!.. Погляд його темнів, брови насуплювалися.

— За що ви зобиджаєте Івана Микитовича? — знову приставала дочка до батька. — Господи!

— Господи! — знову передражнював дочку він. — Ну, не хочеш, бісеня, пити, то грай же!

Іван Микитович знову грав, молоді танцювали, а старі сиділи, дивилися на танці, слухали вигравання та сопли тяжко.

— Ну та й гра ж, бісів син! — кричав батько, коли затихали танці і розливалися одні заводи скрипки. — Ну, всю тобі душу так і перевертає!.. І де він навчився так? Де ти навчився грати? — грізно допитував Івана Микитовича.

— Сам, — покірно мовив той.

— Талан!., талан, Іване Мойсійовичу, — казав батько якому-небудь пузатенькому, як і сам, столоначальникові, — без талану нічого не подієш... А й то правда: що з сього талану? Пограєш, пограєш, а їсти все-таки нічого! Я сам учився замолоду грати, та спасибі батькові, як побив мені скрипку, то я й кинув. Бо що б з мене було? Чи мав би я те, що тепер маю?.. Шкода!.. Учитися грати тільки великим дукам, від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо — наша скрипка, наш хліб, а то все — дурниця! Наплюй, та й годі... Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати — ого! при його талані далеко б пішов, а то так і пропаде, так і зслизне, як руде мишеня. Се ще гра, поки молодий та не обридло, а там, як побаче, що багато води утекло, почне пити... Знаємо ми сих скрипачів... Що скрипач та швець — перший пиєць!

— Та-а-к! — позіхаючи, одмовляв Іван Мойсійович. — Отже щось спати хочеться.

— Чи не випити б нам по марусин поясок? Як ви думаєте? Батько схоплювався, і пішло чаркування. А там знову танці, крики, співи...

Не злюбив Іван Микитович сих бенкетів, не злюбив ні своїх товаришів, ні старших. Вони щодня приносили тугу та жаль до його серця, тільки кололи його гіркими глузами та посміхами — ніхто його не піддержував, ніхто не хотів пораяти нічого, хоча усі в часи гулянки й хвалили його гру. Гірко йому ставало на душі, важко на серці, він тікав ласки панянок: вони йому здавалися нещирими. Як черв'як, заритий під землею, знаходе там свою втіху, а, витягнений на світ білий, болізно в'ється і швидко пропадає, так Іван Микитович почував себе між чужими — кожного боявся, кожного соромився, і тільки дома, на кватирі, він був сам по собі.

III

Іван Микитович стояв на кватирі у міщанки Барабашихи, що торгувала влітку різними овочами, грушами, яблуками, кавунами, а зимою — солоною рибою та насінням. Усяк знав тітку Настю (як звали її), низеньку й гладку, з чорним, завжди масним лицем, з товстим кирпатим носом, одутлими губами і здоровенними сіро-мутними очима, що сиділи у неї зверху, як дві цибулі. Яка сама нечепурна, так і одягалася нечепурне: завжди очіпок, старий і засмальцьований, стояв набік, з-під його часом і на очі вибивалися сиві пасма волосся, завжди у брудній лихій сорочці, у вистріпаній спідниці, котру вона носила так, що один бік волочився по землі, а другий бовтався біля коліна, через віщо вона здавалася наче кривобока. Товста, як бочка, сама, товсті, як макогони, руки, товсті та короткі, мов стовпці, ноги, котрими вона якось чудно совала; чорна, нечепурна, обідрана, засмальцьована, вона була одмітна на все місто. Усі знали її добре — старі, молоді і малі діти. Старі знали по її безпутному життю, котре тягла вона, зоставшись ще молодою вдовою з невеличкою дочкою Наталею. Ще за життя покійника, високого й грізного чоловіка, котрий так часто лупив її, що сусіди, віднявши, мусили одливати водою, — ще за життя його вона часто й густо, назбиравши сестриць, гуляла з ними цілими тижнями, волочилася з молодими паничами, удівцями. Коли ж він номер, лизнувши раз так, що його запалило, вона тоді повела життя по-своєму. Оце перепродує-перепродує цілий тиждень, наторгує грошенят, а в неділю й прогуляє їх з сестрицями, такими, як і сама, перекупками. Пробенкетує до середи, там знову до торгу — до неділі або до якого свята. Малі діти знали її по чорному непривітному обличчю, товстому охриплому голосу та по смачних овочах, які вона завжди десь уміла добувати: у неї й груші, й яблука, й кавуни такі смачні були.

Барабашиха мала у самій середині міста дворище з домівкою у три хати. Середня кімната завжди віддавалася внайми і приносила невеличку користь до того, що вона виробляла з торгу. Якби не безпутне життя, яке вела вона, то з тих грошей, що виручала вона, не тільки зажила б добре, а ще б змогла відкладати щороку хоч невелику дещицю про чорний день, а при такому господарюванню і сама ходила обшматана, і дочку водила обірвану.

Поки ще Наталя була малою, то й байдуже. Бігала собі по калюжах з дітворою, дражнила п'яних