П'яниця - Панас Мирний

— Е, ні, — швидко замотався старенький. — А ви хочете знати мою фамілію? Хочете знати її? Ось моя фамілія:

Вечно юный, молодой,

Сердцу милый, дорогой!..

— Хе-хе-хе! Ось моя фамілія! Хе-хе-хе-хе! — сміявся він, оббігаючи кругом столу, заложивши руки за спину й скоса на всіх поглядаючи.

— Бач! Бач! Що видумала стара лиса собака! Бач! — повертаючись до товариства, замовив височенний панич з здоровенною головою, чорним обличчям і п'яними очима.

Старенький аж заливався реготом, бігаючи несамовито по хаті; се повернуло до його очі цілої п'яної громади.

— За се йому випити! — гукнув хтось.

— Випити! Випити! — загуло зо всіх боків.

— Давай! — гукнув і старенький і миттю вихилив чарку горілки.

— А, п'є стара собака! — знову крикнув чорний на обличчя панич і вхопив старенького за в'язи. Той аж посинів, почав пручатись.

— Держи! Держи! — загукав молоденький паничик і стрибнув старенькому на спину; старенький впав додолу...

Сміх, регіт знявся навіжений, розкочуючись на всі боки, розливаючись по всіх кутках.

Старенький встав, охав, кривився.

— Ну-бо! — жалібно промовив він. — Ви-бо шуток не знаєте! — і одійшов геть вбік.

— А ви знаєте, пак, чому він ніколи ы не пише? — питався смуглявий панич.

— А чому? — крикнув молоденький.

— Допитайся його!

— Чому ти, стара собака, єри не пишеш? — гукнув той на його, смикнувши за рукав так, що старенький аж окрутнувся.

Лице старого зразу похмуріло. Сумний і гнівний відійшов він від товариства.

— То чому ж, чому справді не пише? — запитав молоденький чорнявого.

— Вчив, каже, дівчину грамоти... — почав той. — Ну?

— Ну та єри прорило яри...

— Бач, бач, стара собака, що він витворював! — повернувся до його молоденький. — Так ти грамоти дівчат вчив? Бач!

— Республіканець! — гукнув хтось п'яним охриплим голосом. Регіт знову піднявся, мов грім гогонув.

— Наниз його!

— Наниз! Наниз! — загукали всі разом і обступили старенького. Він тільки жалібно дивився: не чіпайте, мов, мене, я ж вас не займаю!

— Ходімо, дядечку!.. Ходімо, голубчику! — в'яз до його молоденький. — Ну, я тебе поцілую!

Миттю вхопив він його за шию, пригнув і поцілував в лисину так, що аж луна роздалася... Знову несамовитий регіт покрив все.

— Наниз! Наниз його! Там ти нам і на скрипоньці заграєш!

— Хіба він і на скрипці грає?

— Грає, стара собака! Та ще як!..

Ой під вишенькою, Під черешенькою! — заспівав молоденький.

— Та наниз його, стару собаку! Наниз!

Декілька паничів вхопили старенького під руки й повели з хати. Як навіжені, неслися з гори хурки, повні п'яного чиновництва, котре кричало, гукало, свистало...

— Гайда! гайда! при-и-дави-и!

Аж ось одна з брик круто повернула набік, і всі плюснули в калюжу. Лайка, крик піднялися страшенні. Дехто встав, дехто брьохався в калюжі. Старенький лежав, підгорнувши голову під себе, і, вхопившись рукою за в'язи, стогнав. Паничі кинулись до його, вхопили, підвели. Він, як підстрелена пташка, водив жалібно головою, не міг держати її прямо: скручені були в'язи. Швиденько посадили його паничі знову на хурку й помчали назад на гору.

Се був Іван Микитович Ливадний. Змандрувавши багато світа, прибився він в губернію й знову став на службу. Хоч і знали всі його порок, отже держали на службі як старого чоловіка та ще й скрипача, котрий у п'яній кумпанії часто й густо тішив їх своєю грою.

Івана Микитовича відвезли в шпиталь, де він третього дня Богові душу віддав. Перед смертю все кликав Наталю й корив прокляте єри, що воно і його, і її вік загубило. Сиділка, що доглядала його, дивилася на ті страшні муки, слухала його божевільні речі й, зітхаючи тихо, промовляла: "Упокой, Господи, мучену душу!".

Його покарбували, потім зшили й поховали. Ні одна сльоза не впала на його могилу на чужій чужині, ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про його товариству: "А шкода, братця, що немає оце старої лисої собаки! Як би він заграв нам!" І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства.

Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.

1874