Червоне і чорне - Стендаль

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жюльєна.

— Врятуй матір Станіслава,— сказав він їй з владним поглядом.— Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому,— я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

— Ти розіб'єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. I тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жюльєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над вухом його просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

«Це не пан де Реналь,— подумав він,— той стріляє не так влучно». Собаки мовчки бігли поряд з ним; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жюльєн перескочив через мур однієї з терас, зробив кроків з півсотні під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розглядів свого ворога, лакея, що цілився -з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жюльєн уже стояв на березі Ду й одягався.

Через годину він був уже на відстані льє від Вер’єра, на женевській дорозі. «Якщо в них справді е підозра,— подумав Жюльєн, — вони кинуться ловити мене на шляху в Париж».

Частина друга

Вона негарна, не нарум’янена.

I. ВТІХИ СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

О село коли ж я побачу тебе!

Вергілій

— Ви, пане, певне, чекаєте поштових на Париж? — сказав Жюльєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

— Сьогодні не вдасться — поїду завтра, мені байдуже,— відповів Жюльєн.

Він удавав цілковиту байдужість. В цей час прибула поштова карета, в якій було два вільні місця.

— Як! Невже це ти, сердега Фалько! — вигукнув подорожній, що їхав з Женеви, до другого, що сідав у карету разом з Жюльєном.

— А я думав, що ти влаштувався десь біля Ліона,— сказав Фалько,—- у якій-небудь чарівній долині на берегах Рони.

— Влаштувався! Тікаю звідти!

— Що ти кажеш! Ти, Сен-Жіро, з твою статечною зовнішністю — і раптом умудрився стати злочинцем?— сказав Фалько, сміючись.

— Слово честі,— майже так і е! Я тікаю від цього осоружного провінційного життя. Я, ти знаєш, люблю лісову свіжість і спокій ланів. Ти мені часто докоряв за романтизм. Ніколи в житті я й слухати не хотів про політику, але саме вона мене й вигнала звідти.

— А до якої ж партії ти належиш?

— Ні до якої, і саме це мене погубило. Ось тобі вся моя політика: я люблю музику, живопис; гарна книга — це для мене ціла подія. Мені незабаром мине сорок чотири роки. Скільки мені залишилося жити? П'ятнадцять, двадцять, щонайбільше тридцять років? Ну, то я певен, що через тридцять років міністри будуть трохи спритніші, але такі самі чесні люди, як і тепер. Історія Англії є для мене дзеркалом нашого майбутнього. Завжди знайдеться який-небудь король, що схоче збільшити свої прерогативи, завжди честолюбне бажання стати депутатом, слава і сотні тисяч франків, які заробляв Мірабо, не даватимуть

спати провінційним багатіям. I це називається в них — бути лібералом і любити народ. Завжди ультра роялісти будуть пройняті бажанням стати перами чи камерюнкехрами. Всякий прагнутиме стати біля керма на державному кораблі, бо за це добре платять. Невже там ніколи не знайдеться скромного містечка для звичайного подорожнього?

— Та кажи ж нарешті, що з тобою трапилось? Напевне, щось дуже потішне, якщо взяти до уваги твою спокійну вдачу. Чи не останні вибори вигнали тебе з провінції?

— Мої поневіряння почалися раніше. Чотири роки тому мені було сорок років, і я мав п'ятсот тисяч франків. Тепер мені на чотири роки більше, а грошей, мабуть, на п'ятдесят тисяч франків менше, бо я їх втрачаю на продажу свого замку Монфлері на Роні — прекрасна місцевість! В Парижі мені набридла вічна комедія, до якої зобов’язує те, що ви називаєте цивілізацією дев'ятнадцятого сторіччя. Я прагнув простоти і щирості. I ось я купую маєток в горах біля Рони; не можна собі уявити нічого чарівнішого.

Сільський вікарій і сусідні дрібні поміщики цілих півроку догоджають мені; я запрошую їх на обіди; кажу їм: «Я покинув Париж, щоб ніколи в житті не чути про політику; як ви бачите, я не передплачую жодної газети, і, чим менше листів приносить мені листоноша, тим мені приємніше».

Але у вікарія, виявляється, свої розрахунки. Незабаром мене почали допікати тисячею настирливих вимог, каверз і т. ін. Я збирався приділити двісті триста франків на рік бідним,— від мене вимагають, щоб я дав ці гроші на якісь благочестиві товариства: святого Йосифа, діви Марії тощо. Я відмовляюсь; тоді на мене сиплються сотні образ. А я, дурень, беру це близько до серця, Я вже не маю змоги вийти з дому, щоб вранці погуляти й помилуватися красою гір,— неодмінно натраплю на яку-небудь халепу, що порушує мої мрії й прикро нагадує про людей та їхню злобу. Ось, наприклад, іде полями процесія з молебством — я люблю ці співи (це, мабуть, ще грецька мелодія),— то моїх полів не благословляють, бо, як каже наш вікарій, лани ці належать нечестивцю. У старої святенниці селянки здохла корова. То вона каже, це тому, що корова паслась біля ставка, який належить мені, нечестивому філософові з Парижа, і через тиждень уся моя риба плаває голічерева, отруєна вапном. Яких тільки каверз не роблять мені! Мировий суддя — чесна людина, але він все ж боїться за свою посаду, і тому завжди ухвалює вирок проти мене. Так сумирні поля стають для мене пеклом. Як тільки люди побачили, що вікарій, голова сільських єзуїтів, мене зрікся, а капітан у відставці, голова тамтешніх лібералів, мене не підтримує,— всі напали на мене, всі, аж до муляра, якого я утримував цілий рік, аж до стельмаха, що спробував, лагодячи мої плуги, безкарно обдурити мене. Нарешті, щоб мати хоч яку-небудь підтримку і