Червоне і чорне - Стендаль

В пані де Реналь майнула неясна думка, що для неї це буде смерть,— та що з того! Після такої розлуки,— вона думала, що назавжди! — доля повернула їй Жюльєна, вона знову з ним, а те, що він зробив, щоб добратись до неї, доводить, як він кохає її.

Вона розповіла Жюльєнові про пригоду з драбиною.

— Що я відповім чоловікові, якщо слуга скаже йому про драбину? — Вона на хвилину замислилась.— їм потрібно буде не менше доби, щоб знайти селянина, який продав її тобі.— I, кинувшись в обійми Жюльєна, судорожно стискаючи його, пані де Реналь скрикнула: — Ах, умерти, вмерти б отак! — I вона палко обціловувала його.— Та все ж я не хочу, щоб ти помер з голоду,— додала вона, сміючись.— Ходімо, я сховаю тебе в кімнаті пані Дервіль, вона завжди замкнена на ключ.— Пані де Реналь постояла на варті в кінці коридору, поки Жюльєн перебіг у кімнату пані Дервіль.

— Ні в якому разі не відчиняй, якщо постукають,— сказала вона, замикаючи його на ключ,— зрештою, стукати можуть хіба що діти, пустуючи в коридорі.

— Приведи їх у сад проти вікна,— попрохав Жюльєн,— дай мені радість побачити, почути їх.

— Добре, добре,— крикнула пані де Реналь, виходячи. Незабаром вона повернулась з апельсинами, бісквітами,

пляшкою малаги; поцупити хліба їй не вдалося.

— Що робить твій чоловік? — спитав Жюльєн.

— Пише якісь угоди з селянами.

Вже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з'явилась, її почали б Скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жюльєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави,— вона боялася, щоб Жульєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жюльєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жюльєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.

Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, сновигав по всьому будинку, заклопотаний угодами з селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого в'язня. Коли обід був поданий, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. I саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жюльєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жюльєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його. ,

— Ти боїшся! — мовила вона йому.— А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку — і оком не змигну.

Я боюся тільки одного — тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш,— і вона вибігла 8 кімнати.

«Ах! — вигукнув Жюльєн у захваті.— Докори сумління — ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!»

Нарешті настав вечір. Пан де Реналь пішов у казино. Його дружина сказала, що в неї жахлива мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила вислати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити Жюльєна.

Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла в буфетну по хліб. Раптом Жюльєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жюльєн.

— Що вона там робила?

— Цукерки, мабуть, крала або шпигувала ва нами,— відповіла лані де Реналь з цілковитою байдужістю.— Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину,

— А тут у тебе що? — спитав Жюльєн, показуючи на кишені її фартуха.

Пані де Реналь зовсім забула, що 8 самого обіду вони напхані хлібом.

Жюльєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. «Навіть у Парижі,— невиразно промайнуло в його голові,— я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури». В ній відчувалась несмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, далеко грізніша небезпека.

Жюльєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.

—- Чого ти там замкнулась? — кричав він.

Жюльєн ледве встиг сховатися під диван.

— Що це таке? Ви одягнені,— сказав пан де Реналь, увіходячи,— ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!

В звичайних умовах таке запитання чоловіка, зроблене надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що її чоловікові досить лише нахилитись, щоб побачити Жюльєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жюльєн, прямо напроти дивана.

Пані де Реналь послалася на свою мігрень. Він почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді («Партію в дев'ятнадцять франків, уяви собі тільки!» — казав чоловік),— і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жюльєнів капелюх. її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатися», вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець з капелюхом.

. Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жюльєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратися з силами й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, вже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це знов був пан де Реналь.

— Мерщій відчиніть, в домі злодій,— кричав він.— Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.

— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жюльєна.— Він уб'є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах,