Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
— Пробач мені, — видушив із себе нарешті. — Я повівся… негарно. А ти, там, в автобусі… ти допоміг мені.
— А хіба я міг тебе отак залишити? Я б найбільшому ворогові в таку мить допоміг…
— Зрозуміло… Хай там як — спасибі.
І простягнув руку. А Оскар не відразу, проте потиснув її.
— Ідеш? — кивнув у бік Нового Світу.
Азор притакнув. І вони пішли. Трохи їм було незручно, трохи ніяково, і хоча хлопці більше не обмінялися жодними словами, ніхто не прискорив кроку.
Лінка подумала, скільки разів цього року вона була в лікарні. Тепер на вулиці Солець. Та це не мало особливого значення, лікарня — це завжди лікарня, із нескінченними коридорами й дивним запахом. Її це лякало, не хотіла б вона тут опинитися.
— Даремно ти прийшла, — сказав Адріан.
— Даремно? — Лінці зробилося прикро.
Авжеж, тепер, коли емоції втишилися, виявиться, що вона повна дурепа.
— Ні, дурненька, справа в тому, що завтра мене виписують. Зі мною все гаразд. Наклали гіпс, голова почувається більш-менш нормально, я більше не відчуваю слабкості, можу все робити. От тільки спати постійно хочеться, та здається, так і повинно бути.
— Хочеш спати? Може, мені краще піти?
Певне, їй узагалі не варто було приходити.
— Знаєш, що? Якось нам ця розмова не йде. Я дуже хочу, щоб ти залишилася, та все, що я кажу, чомусь не те, що треба. Може, просто помовчимо собі?
— Добре.
І вони мовчали й думали, і дивилися одне на одного. Адріан у криво застебнутій піжамі, з рукою в гіпсі, Лінка на краєчку ліжка, із торбиною на колінах. Коридором проходили медсестри, побрязкував посуд і таці, а вони мовчали, хоча й знали, що попереду ще багато розмов, багато слів, які мусять бути проказаними. Лінка глянула на торбинку, що її тримала в руках.
— А я тобі дещо принесла…
Усе-таки нелегко було мовчати, особливо тоді, коли всередині вирують емоції.
— Шоколад! — зрадів Адріан.
— Це особливий шоколад.
Адріан розірвав папір і витягнув плитку в срібній обгортці.
— Шоколад із чилі?
— Ага. Делікатес. Незамінний для тих, хто одужує.
— Можна покуштувати?
— Звісно, я ж тобі принесла.
Запропонував поділитися, але Лінка відмовилася, тож відламав шматочок і невдовзі його обличчя набуло дивного виразу.
— Я зрозумів, це мені за кару. Він отруєний?
Лінка засміялася. І на мить про все забула. Їй знову було хороше.
— Так добре, що тебе виписують.
— Авжеж. Навіть на пікнік устигну.
— Ага… — Лінка засмутилася. Згадала, що досі не показала пані Юлії жодних фотографій.
— І нарешті побачу, що ти фотографувала цього року… — додав Адріан.
— Нічого я не фотографувала. Моїх знімків на виставці не буде.
— Ти що, жартуєш?
— Зовсім ні. Єдині цього року фотки, якими я пишалася, це ті, що я робила з нагоди акції Великого оркестру святкової допомоги, але їх я вже здала на інший залік… І ще фотосесія в лікарні, яку я влаштувала стареньким… — Лінка всміхнулася до своїх спогадів. А якщо… чому вона про це не подумала… — Слухай, мушу бігти. Завдяки цій розмові в мене виникла ідея. Цікаво, що скаже пані Юлія.
Лінка помчала додому й скинула фотки на флешку, а тоді бігцем подалася до фотоательє. На щастя, гроші в неї ще залишалися, бо друк великого формату коштував недешево.
Лінка постукала до кабінету пані Юлії й натиснула на клямку.
— Я знаю, що всі строки давно минули… — затинаючись, проказала вона, витягаючи фотографії з конверта, — але я хотіла вам дещо показати. Якось я забула про ці фотографії, а вони… Мабуть, не найгірші… Зрештою, гляньте самі.
Розіклала перед пані Юлією віяло знімків. Старі, хворі люди, а все-таки їй вдалося бодай на кілька хвилин їх розвеселити. Пані Юлія довго й уважно роздивлялася фотографії.
— Знаєш, я постійно замислювалася, — глянула на неї вчителька, — що відбувається із твоїм чуттям, твоїм талантом, куди це все поділося… Бо інтуїтивно я відчувала, що в тебе є потенціал… І не помилилася. Це дуже добрі фотографії.
А потім просто обняла Лінку.
На Нобеля Лінка летіла мов на крилах. Із кількох причин. Передусім вона нарешті розповість панові Антонію про те, що відшукала його кохану пані Олівію. Ще не знала, як це йому скаже, але старенький точно зрадіє, навіть, якщо вдасть, що його це анітрохи не стосується. Халіна собою пишалася. Та це була не єдина причина її гордощів. Під пахвою дівчина тримала «Випускника» з їхньою статтею. І ще її фотографії будуть на виставці! Усе якось налагодилося! І взагалі Лінка відчувала піднесення. Адже вони з Адріаном знову були разом! Дівчині здавалося, що найменший повів вітерцю здійме її аж до хмар, бо, як це завжди буває в червні, заносилося на літню грозу. Навіть повітря, схоже, було насичене емоціями. Автобуси до Саської Кемпи не доїжджали через футбольний матч, тому шлях від площі Вашингтона довелося долати пішки. «Євро». Ніби всі й говорили про це, але до неї новини про так звану польську групу, до якої потрапили також агресивні росіяни, слабші, ніж завжди, чехи й непередбачувані греки, доходили із запізненням, може, тому, що зараз її цікавило геть інше. «Зелену школу» навмисне цього року організували до початку чемпіонату, щоб учні не відчували проблем із транспортом, а тоді все відбувалося так швидко, що лише крики вболівальників, які, загорнувшись у польські прапори й тримаючи в руках банки з пивом, жваво жестикулюючи, сунули по той бік вулиці, нагадали Лінці, що невдовзі відбудеться вирішальний матч, за результатами якого хтось потрапить до чвертьфіналу.
Пан Антоній сидів у шезлонгу в саду, підставивши обличчя під сонячні промені.
— Перепрошую, що запізнилася, — задихано проказала Лінка, — але це через «Євро». Усі вулиці поперекривали.
— «Євро», ну, звісно. Ми стільки років на нього чекали.
Лінка здивовано глянула на старого. Чекати? На «Євро»?
— Ти, мабуть, не любиш футбол, га? — посміхнувся пан Антоній.
— Ні… Я взагалі не розумію, що й до чого.
— Хотів би я бодай раз піти на матч, сидіти на стадіоні. Це так близько, а я приречений дивитися по телевізору.
— А я не знаю нікого, хто потрапив би на матч. Кажуть,
