Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
— Кривда — помста чи прощення? — оголосила директорка Кемпінська, переможно оглядаючи присутніх.
— Ой Боже, знову якась мартирологія, — кинув хлопець з випускного класу, так голосно, що Кемпінська почула.
«Йому вже навіть старатися не треба, — подумала Лінка. — Випускні іспити минули».
— На дошці є докладний план занять. Почнемо зі вступу на тему кривди в літературі. Далі матимемо блок, присвячений воєнним злочинам, по обіді йтиметься про помсту в різних суспільних верствах і один день говоритимемо про зраду й нелояльність. А тема фотографій і картин — суспільна кривда, злидні…
— Ну й фуфло, — буркнув Азор. — І, як завжди, доведеться вдавати, що нам це бозна-як подобається.
Решта класу мовчки його підтримала. Лінка подумала, що це трохи нечесно. Їй самій було цікаво, як усе відбуватиметься. Але вона нічого не сказала. Не хотіла наражатися на нові кпини.
Того дня всі відразу вийшли на пленер. Завдання полягало в пошуках суспільної кривди й несправедливості. Маленьке містечко було сонне, немовби канікули вже почалися. Схоже, що тут панувало високе безробіття. Мабуть, тому Лінці здалося, що вона зустрічає купу людей, які поводяться так, наче нічого не повинні робити. Жінки ліниво колисали візочки, чоловіки вистоювали під горілчаним магазином. Навіть у злиднях на пиво мусило вистачати. Дітлахи в химерному вбранні, не інакше, як із секондів, котрих тут було чи не більше, ніж продуктових крамниць, їздили на скейтах або роликах, чи просто швендяли вулицями без будь-якої мети. «Це явно не діти, яких після уроків батьки возять на додаткові заняття, — подумала Лінка. — Ці нагадують бездомних собак». Хоча вони аж ніяк не скидалися на нещасних. Зрештою, Лінчине дитинство теж було таким! Подвір’я, компанія, свобода. Тепер під їхнім будинком ніхто не гойдається на перекладині для килимів. Діти самопас не ходять. Але це Варшава. А тут, здавалося, час зупинився.
— Агов, Лінко, почекай! — почувся за нею Оскарів голос.
— Ти за мною шпигуєш, чи що?
— Звісно! Від самого ранку. І мені здається, що ми, мабуть, ідемо в той самий бік.
— Тобто?
— Йдемо на пошуки теми?
Лінка розсміялася.
Оскар завжди піднімав їй настрій.
Вона наклацала чи не сотню фоток. Розмірковувала, чи підходять вони до теми, бо знімки були дуже відповідними до репортажу про алкоголізм.
— Чуєш, дивися, який бомж, — сказала вона, киваючи на якогось типа, що стояв у піжамі й цмулив пиво. — Певне, день із ніччю переплутав.
Проте Оскар чомусь не посміхнувся.
— Ходімо, — мовив він з помітним сумом у голосі. — Занадто нагадує, ну, сама розумієш, що. Крім того, мені здається, що ми занадто ліземо цим людям у душу.
— Але ж саме цим і займаються журналісти!
— І так, і ні. Ти лише фотографуєш, але не спілкуєшся із цими людьми, не знаєш, чому вони такі. Не вникаєш у те, що тут сталося й чому. Це не журналістика, це якийсь туризм ідіотський!
— Тоді що нам робити? — спитала спантеличена Лінка.
— Гадки не маю, але я пас, мені воно не подобається, і я цим не займатимусь. Повертаймося.
— Розслабся, ходімо ще в той бік, може, пофоткаємо ті будинки?
— Лінко, ти що, справді нічого не розумієш?! Яке ми маємо право робити тему з того, що людям дах провалюється, що їхні діти ходять погано вбрані, як це нас стосується? Мені від цього аж зле робиться.
— Це все тому, що в тебе такий досвід. Ти не можеш сприймати цього об’єктивно.
— То ти йдеш чи ні?
— Ні, — відповіла Лінка, сама не розуміючи, чому.
Вона воліла думати, що сказала це не тому, щоб не повертатися з Оскаром на базу.
* * *
Учитель польської був у своїй стихії. Стояв за столиком, неначе на якійсь сцені, і говорив так жваво жестикулюючи, що в якусь мить скинув вазочку із квітами.
— Мотив кривди й прощення з’являється ще в Біблії. Пам’ятаєте притчу про блудного сина?
— Усі бабки проциндрив, — буркнув Азор.
— Голосніше, — заохотив полоніст.
— Ну… він усі гроші розтринькав, але батько йому пробачив.
— А як цей мотив можна застосувати в сучасному житті? Будь ласка, Даміане.
— Ну… батьки нам теж пробачають. Наприклад, дали мені гроші на англійську, а я собі за них купив новий велосипедний шолом. І вже не було на англійську. То вони знову дали.
— Мене ця легенда не переконує, — заперечила Сара, дівчина із другого класу.
— Легенда! Ой, не можу! — зареготав Азор.
— Ну, чого ти до слів прискіпуєшся, — захищалася Сара. — Йдеться про те, що легко можна пробачити, коли хтось проциндрить гроші, а от інші речі — ні. Зрештою, гроші не такі вже й важливі.
Лінка подумала, що Сарі, мабуть, ніколи не довелося заробляти жодних грошей, і свої шикарні «Найки» й айфон найновішої моделі вона точно не купила за власні заощадження.
— А що найважче пробачити? — запитав учитель.
— Мабуть, нелояльність, — сказала Мариська.
— Обмовляння.
— А пам’ятаєте «Кордон» Налковської? Це книжка, у якій героїня не може пробачити й обливає чоловіка, що її обманув, соляною кислотою, практично осліпивши його.
— Це покарання за зраду. Бо її пробачити найважче, — докинула Мариська.
— Чому?
— Ну, не знаю, мабуть, тому, що це найбільша нелояльність, яку тільки можна уявити. Я б ніколи не пробачила й анітрохи не дивуюся, що вона його цією кислотою облила.
— А що решта про це думає?
— Я вважаю, що зраду просто не можна забути, — сказала Мариська.
— А чи забути означає те саме, що й пробачити?
Запала мовчанка. Лінка зіщулилася й подумки благала, щоб ця розмова закінчилася. «Чи забути означає те саме, що й пробачити?» — лунало в її голові. Чи здатна вона пробачити, хоча ніколи не зможе забути? Підвела голову й побачила, що Адріан дивиться на неї. Усе в його очах питало, чи зможе Лінка коли-небудь забути про те, що сталося, а якщо не забути, то принаймні пробачити.
Увечері Лінка пішла з Інес на місток. Решта групи вже сиділа там. Усі грали в карти й сміялися. Дівчата помітили ще один місток віддалік, ближче до лісу, і рушили туди, проте Інес невдовзі вирішила приєднатися до більшості. Лінка дивилася, як вона повертається до них і підсідає до Азорової компанії. Лінка була занадто гордою, щоб так зробити, вона не напрошуватиметься. Сіла собі сама й задивилася на озеро. Було спекотно, від комишів приємно
