Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
— Можна? — запитав він.
— Звичайно.
Тиша.
— Я знаю, що не повинен цього говорити. Але хотів сказати, що не можу про тебе забути. Я б усе віддав, щоб змінити те, що сталося. Але вже нічого не поробиш, правда?
— Я не можу забути, — відповіла Лінка. — Мені дуже шкода.
— Може, колись… — він сумно глянув на неї. — Це справді не мало значення. Просто так вийшло.
Лінка похитала головою.
— Дай мені спокій, — прошепотіла вона. — Дайте мені всі святий спокій!
До будиночків поверталася бігом. Хотілося десь заховатися, нікого не бачити, ні з ким не розмовляти.
Вона вже заходила до будиночка, аж тут побачила Оскара, який самотньо сидів на лавці. Хлопець аж засяяв, угледівши Лінку, але вона не усміхнулася у відповідь.
— Агов, Лінко, пробач мені, я розумію, що поводився трохи дивно, але в мене просто… ну, розумієш, травма.
— Ні, нічого, не в тому справа.
— Щось сталося?
— Нічого не сталося. Ти теж дай мені спокій. Дайте мені, нарешті, усі святий спокій!
Оскар знизав плечима.
— Гаразд, принцесо, як скажеш.
«Дуже невдала поїздка, — думала Лінка вже в автобусі. — Добре, що принаймні були лекції й фільми, і уроки фотографії, це ще сяк-так, але решта — повна лажа». Дівчина весь час відчувала ворожість класу, про Адріана годі й казати, та й Оскар, мабуть, образився на неї. І що, вона просидить із ними ще два роки? Із цими снобами? Ця ідея подобалася їй дедалі менше.
Оскар тим часом думав, що Лінка дуже класна, і трохи сердився, бо шансів сподобатися їй в нього не було жодних. Із його зовнішністю йому краще про дівчат забути. Куди там йому до Адріана! Той високий, стрункий, вродливий, от за такими дівчата упадають. Хоча, видко, Адріанові це не дуже й допомогло. Думав і про маму, як вона сидить там у порожньому домі, який він покинув. Ледь втримався, щоб не подзвонити до неї. Але посоромився робити це в автобусі, у всіх на очах.
Адріан знову картав себе, що все зіпсував. Певне, час заспокоїтися, може, коли перестане її бачити, це жахливе відчуття жалю й смутку нарешті мине?
Директорка школи думала, що поїздка була вдалою. Укотре могла себе привітати. Вона не замислювалася над тим, чи може допомогти, наприклад, тим учням, які в ліцеї почуваються незатишно, кого не помічає клас. Вона цієї проблеми взагалі не зауважила. Ще встигла подумати, мовляв, добре, що дощ почався лише тепер і не зіпсував їм поїздки.
Водій ні про що особливо не думав, хіба про те, що дуже зголоднів. Невдовзі мали зупинитися на обід. Пізніше він не міг пояснити, що сталося. Поворот був нерізким, швидкість — невелика, шосе широке, от тільки цей дощ… Одне колесо потрапило до ями, наповненої водою, і автобус почав зсуватися на середину дороги, водій намагався звернути праворуч, але в’їхав у рів. Здоровенне блакитно-біле тілисько перехнябилося й обперлося об дерев’яний телеграфний стовп, що послабило силу удару.
Лінка відчула, як щось відбувається, але не встигла навіть подумати, аби за щось вхопитися, бо вже падала набік, а за нею решта. Крики й вереск сорока учнів і вчителів злилися в суцільний страшенний стогін.
Нарешті все стихло. Дехто плакав. Хтось смикнув Лінку за руку.
— Швидко, треба звідси вилізти! — крикнула Інес.
«Уф-ф, я жива й здорова», — подумала Лінка.
Дівчина роззирнулася довкола й побачила, що ті, хто сидів неподалік, неушкодженими виходять з автобуса. Ззаду було гірше.
— Треба викликати швидку! — кричав хтось. — Там є поранені!
Справді, із задньої частини автобуса почувся стогін. Вийшовши з автобуса, Лінка побачила, як Оскар біжить у той бік, і відразу подумала про одне. Де Адріан? Відчула паніку й побігла за Оскаром, за ними кинувся вчитель польської. Решта дорослих була не в стані будь-що зробити. Директорка трималася за ногу, крім того, вона, схоже, перебувала в тяжкому шоці.
— Я не можу звідси вийти! — репетував хтось. Азор. Він застрягнув між сидіннями, але не знепритомнів. Його завалило рюкзаками. Оскар уже був усередині. Відкинув убік великого рюкзака з каркасом, тоді чиюсь рожеву валізу.
— Я не вилізу звідси, моя нога, я не можу ворухнутися! — Азор плакав. — Допоможіть хто-небудь, благаю, допоможіть мені.
— Я ж допомагаю, тихо будь, — сказав Оскар і спробував відсунути сидіння. — А як тепер?
— Боляче.
— Спробуй посунутися трохи ліворуч, там більше місця.
— Я не можу, не можу, — стогнав Азор дедалі голосніше.
— Спокійно, — Оскар простягнув йому руку. — Спробуй тепер.
Азор зойкнув. Мабуть, він зламав ногу, а може й не тільки це, бо хлопець був блідий мов стіна. Оскар обійняв його й притиснув до себе, а потім потягнув. Обоє попадали на сусідні сидіння.
— Треба його винести, — звернувся до Лінки Оскар. — Сам я не впораюся.
Лінка допомогла, Азор, якого виносили на сплетених руках, усе жалібніше і зойкав.
— Дякую, старий, — простогнав він Оскарові, коли вони вже вийшли з автобуса.
— Немає за віщо.
Але Лінка вже цього не чула, вона бігала довкола автобуса. Шукала одну людину, одну-єдину, найважливішу. Уже сутеніло, десь удалині на шосе почувся сигнал швидкої допомоги. Нарешті знайшла. Певне, він випав крізь вікно, бо тіло було вкрите уламками скла. Лежав із заплющеними очима під кущем, за кільканадцять метрів від автобуса.
— Адріане, — тихо проказала Лінка. — Прошу тебе.
Це було єдине, що спало їй на думку, і вона не знала, до кого звертається. До Адріана, який лежав без будь-яких ознак життя, мов ганчір’яна лялька, чи ще до когось. Лінка боялася підійти, але ноги, які раптом зробилися важкі й м’які, ніби із глини, повільно наближалися до лежачого хлопця. Торкнулася його обличчя, боячись, що воно виявиться холодним, що саме так виглядає смерть і кінець усього.
— Прошу тебе, — повторила вона.
Адріан тихо застогнав, але очей не розплющив. Лінка подумала, що він непритомний, але живий, живий! І ще, що вона була повною ідіоткою. Як могла подумати, що більше ніколи… Що кожне піде своєю дорогою?
— Адріане, — покликала тихенько. Але він не чув, тепер він її не чув. Струсила з його обличчя скалки. Торкнулася волосся, а тоді вже сміливіше прочесала його пальцями. Їй здавалося, що час зупинився. Або — що в ній самій, десь углибині, відкривався якийсь абсолютно новий вимір часу, цілковито інший світ. І тут долоня наштовхнулася на щось липке
