Війни художників - Станіслав Стеценко
— Так, Кобо, пам’ятаю. Потрібна інформація про Адольфа як про художника! Працюємо! Делегація художників готується. Єсть максимально прискорити від’їзд! Ні, Кобо, жодного підтвердження того, що Гітлер щось проти нас готує. Більше того, Захар, посилаючись на Ліцеїста, спростовує, що Гітлер говорив щось подібне. Так, Захар стверджує, що це його найнадійніше джерело. У нас є навіть стенограма виступу Адольфа. Його виступ було перекручено. Так, Кобо, або помилка, або спроба провокації. Так. Єсть!
Поклав слухавку, рвучко підняв іншу, яка з’єднувала із секретарем.
— Нехай Меркулов зайде.
Меркулов чекав у приймальні Берії вже майже годину. Він повернув ручку дверей. За першими дверима були другі. Кабінет Берії був декорований темно-коричневими панелями. Берія сидів біля високого вікна. Стос тек, розкішне письмове приладдя з орлом, бюст Сталіна і настільна лампа із синім абажуром ледь не повністю загороджували його від відвідувачів.
З-за цієї барикади холодно виблискували скельця пенсне.
— Здравія бажаю, товаришу народний комісар! За вашим наказом… — почав доповідати Меркулов.
— Будь здоров і ти, — перебив його Берія. — Хазяїн вимагає максимально прискорити дії твоїх двох груп з ліквідації Троцького. Якщо операція зірветься, поїдеш керувати міліцією в Середньоколимськ. Знаєш, де це?
— Нікак нєт, — хитнув головою Меркулов, ледь нахиливши корпус уперед, ніби це могло йому допомогти ловити кожне слово наркома.
— Ти ж вищу освіту маєш, — Берія встав, упершись руками у кришку стола і, блискаючи пенсне, втупився в Меркулова. — Пісатєль, мля. Думай — Середньоколимськ. Посередині Колими. Температура зараз мінус тридцять. А взимку — буде мінус шістдесят. Знаєш анекдот, жителі Середньоколимська після смерті потрапляють або в рай, або назад в Середньоколимськ? Так що поїдеш туди, причому — без яєць! Хазяїн відірве! Вони там тобі не знадобляться — все одно відморозиш! Тепер зрозумів? — коли Берія нервував, відразу ставав помітним грузинський акцент. (Ані тібьє там не панадабяца. Усьо рамно атмарозішь!)
— Так точно, — голос Меркулова звучав абсолютно беземоційно. Сангвінік за натурою, він давно звик до подібних виразів начальства.
— Отож. І ще одна херня, мля, обклали ці художники з усіх боків. Підготуєш Хазяїну доповідь про те, який із Гітлера художник.
— Не зрозумів, — хитнув головою Меркулов.
— Твою мать, Меркулов. За яйця підвішу, — сказав Берія.
— Так точно, Лаврентію Павловичу!
— Так точно, що?
— Про яйця, так точно, зрозумів. Про Гітлера — ні.
— Ти що — ідіот, твою мать?! Чи глузуєш з мене?! — загорлав Берія і, помітивши, що погляд Меркулова давно блукає десь у нього над головою, замовк. Зрозумів, що даремно нагримав на відданого йому заступника.
Вийшов з-за стола, підійшов до високого Меркулова впритул, подивився на нього знизу вгору, ляснув долонею по кремезному плечу:
— Вибач за нестриманість! Якась нервова обстановка останнім часом, — продовжив уже іншим тоном. — Гітлер колись вважав себе художником. Малював, продавав малюнки і з цього жив. Якщо ти, керівник розвідки, цього не знаєш, то будеш сидіти у турмі. Не я це говорю. Хазяїн так сказав.
— Віноват, — схилив повинну голову Меркулов.
— Віноват, — Берія ще раз плеснув Меркулова по плечу. Повернувся за стіл. — Ото ж і воно, що віноват. Всю інформацію збереш і особисто доповіси Хазяїну. Спочатку мені, а потім Хазяїну. Він хоче почути все із перших вуст, тобто від тебе. Тепер зрозумів?
— Так точно, товаришу нарком!
— Пропозиції по чисельному складу делегації художників?
— Тридцять осіб.
— Виїзд погоджено?
— Так точно, помічник Ріббентропа, доктор Клейст, погодив з Наркомінсправом виїзд групи організаторів на 17 квітня.
— Пізно, пізно, все одно пізно! — в голосі Берії чулося глибоке невдоволення. — Щось можна зробити?
— Неможливо, це найближча дата при максимально стислих термінах узгодження візиту німцями. Ми зробили все, що змогли.
— Сімнадцяте… — пробурмотів Берія. Подумав: «Дочекаюся сімнадцятого і займуся дружиною того художника-нелегала. Раніше? Можна й раніше. Але якщо щось піде не так, як треба, можна зірвати початок візиту. Коба яйця відірве. Дочекаюсь сімнадцятого».
— Лайно. Скільки в делегації агентів НКВС?
— Планується двадцять діячів мистецтва, прізвища яких має до кінця тижня назвати Герасимов, і десять агентів НКВС.
Берія взяв олівець і швидко щось записав на аркуші паперу:
— Двадцять і десять. Хто очолює делегацію?
— Гущенко.
Берія зобразив на обличчі задуму. Кинув погляд на Меркулова, немов пригадуючи:
— Так, згадав. Гущенко. Цей художник-нелегал. Дружина у нього непогана. Говориш, працював на нас? Під прикриттям?
— Виключно як нелегал. Без жодного офіційного прикриття.
— Пригадую, ти говорив. Натякаєш, що ризикував.
— У французької поліції були до нього великі претензії. Саме він займається організацією виставки у відповідь.
Берія замислився, знову встав, пройшов кабінетом, пригладжуючи долонею рідке волосся. Зняв пенсне, довго витирав хусточкою.
— Нелегал, нелегал… Хазяїн сказав — тим краще. Герой невидимого фронту. Загинув за справу світової революції.
— Загинув? — вихопилося у Меркулова. Він переступив з ноги на ногу. — Як загинув?
— Так, — Берія начепив пенсне на носа. Зробив коло навколо Меркулова, який крутив за ним головою. — Так. Але не лізь поперед батька із запитаннями. Нині він чимось корисний нам?
— Він хороший художник, — стенув плечима Меркулов, слідкуючи поглядом за Берією.
— Це мене цікавить менше за все! Він корисний для НКВС? Корисний для партії? Працює тепер за нашими програмами? — Берія зупинився і запитально подивився в обличчя Меркулову.
— Тепер ні, — хитнув головою Меркулов.
— Це все, що мене цікавило! Художник, мля. Якщо він очолить делегацію, то… Я не дуже вірю цим старим кадрам. Добре, аби у поїздці хтось наглядав за ним. Зрозумів? Постійний нагляд