Джерело - Айн Ренд

Кітінґ сіпнувся. Він дивувався, як Рорк про це здогадався. А потім стало легше, бо у спалаху обурення він про все забув.

— О так, — дзвінко промовив Кітінґ, з яскравою ноткою роздратування у голосі. — Так, я хотів поговорити з тобою про це. Дякую, що ти мені нагадав. Звісно, як ти припускаєш, як ти знаєш, я не якась там невдячна свиня. Насправді, Говарде, я прийшов подякувати тобі. Я не забув, що ти доклався до цієї будівлі й дав мені кілька порад. Я перший віддам тобі належне.

— Це необов'язково.

— Ох, може, воно й так. Я впевнений: ти теж не хотів би, щоб я казав про твою участь. Упевнений також, що ти й сам не захочеш нічого розповідати. Бо знаєш, як воно. Люди такі дивні, вони можуть усе перекрутити в такий незбагненний спосіб… Та оскільки я отримую частину призового фонду, то подумав, що буде чесно поділитися. Я радий, що це сталося саме тоді, коли тобі так сильно потрібні гроші.

Він витягнув гаманець, дістав із нього приготований завчасно чек і поклав його на стіл. На ньому був напис: «Виплатити на вимогу Говарду Рорку — 500 доларів».

— Дякую тобі, Пітере, — сказав Рорк, забираючи чек.

Потім він перевернув його, взяв чорнильну ручку і написав на звороті: «Виплатити на вимогу Пітеру Кітінґу», підписався і простягнув чек Кітінґу.

— А це мій хабар тобі, Пітере, — сказав він. — За те само. Щоб ти тримав язика на припоні.

Кітінґ отетеріло вирячився на нього.

— Це все, що я можу тобі запропонувати зараз, — сказав Рорк. — Більшого ти в мене поки що не витягнеш. Але згодом, коли я матиму гроші, то попрошу, щоб ти не шантажував мене. Кажу це відверто, бо не хочу, щоб хтось дізнався, що я якимсь боком причетний до цієї будівлі.

Він засміявся, побачивши, як повільно змінюється вираз Кітінґового обличчя.

— Ні? — сказав Рорк. — Ти справді не хочеш мене цим шантажувати?.. Іди додому, Пітере. Ти в абсолютній безпеці. Я ніколи і словом про це не обмовлюся. Це твоє — і будинок, і кожна його балка, кожен метр каналізації та кожне фото твого обличчя в газетах.

Кітінґ скочив на ноги. Його трусило.

— Будь ти проклятий! — закричав він. — Будь ти проклятий! За кого ти себе маєш? Хто тобі сказав, що ти можеш отак чинити з людьми? То ти надто хороший для цієї споруди? Хочеш, щоб я її соромився? Ти зіпсований, паршивий, марнославний виродок! Хто ти такий? Тобі навіть бракує глузду зрозуміти, що ти нікчема, недоумок, жебрак, невдаха, невдаха, невдаха! І ти сидиш тут і проголошуєш тиради! Ти — проти всієї країни, проти всіх! Чому я повинен тебе слухати? Ти мене не залякаєш. Тобі до мене недотягнутися. Зі мною увесь світ!.. Не витріщайся на мене отак! Я завжди тебе ненавидів! Ти цього не знав, правда? Я завжди тебе ненавидів! І завжди ненавидітиму! Одного дня я тебе знищу, клянуся, знищу, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити!

— Пітере, — мовив Рорк, — навіщо ти себе так викриваєш?

Кітінґу перехопило подих. Тамуючи стогін, він упав на стілець і завмер, ухопившись руками за краї.

За якийсь час він підвів голову і дерев'яним голосом запитав:

— О Боже, Говарде, що я наговорив?

— Із тобою вже все гаразд? Ти можеш іти?

— Говарде, мені шкода. Я прошу вибачення, якщо ти його хочеш. — Його голос лунав невиразно й непереконливо. — Я втратив глузд. Припускаю, що я перенервував. Я нічого такого не мав на думці. Не знаю, чому я це сказав. Чесно, не знаю.

— Поправ комірець. Він відстібнувся.

— Думаю, я розізлився за те, що ти зробив із чеком. Але, гадаю, ти теж образився. Вибач мені, часом я такий телепень. Я не хотів тебе образити. Ми знищимо цей клятий чек.

Він підняв чек, черкнув сірником й уважно спостерігав, як папір догорів до останнього клаптика, що його довелося викинути.

— Говарде, забудьмо про це?

— Не думаєш, що тобі зараз краще піти?

Кітінґ важко підвівся, зробив руками кілька беззмістовних жестів і пробурмотів:

— Ну… ну, добраніч, Говарде… Незабаром побачимося… Це тому, що зі мною стільки всього сталося останнім часом… Думаю, мені потрібно відпочити… Бувай, Говарде…

Він вийшов у коридор і зачинив за собою двері, відчуваючи крижане полегшення. Відчував себе важким і дуже втомленим, але понуро впевненим. Кітінґ зрозумів одне: він ненавидів Рорка. Уже не було потреби сумніватися, дивуватися і зніяковіло корчитися. Все було просто. Він ненавидів Рорка. Причини? Потреба думати про причини відпала. Залишилася тільки потреба ненавидіти. Ненавидіти сліпо, ненавидіти терпляче, ненавидіти без люті; лише ненавидіти, не дозволяти нічому стати на заваді цій ненависті і не дозволяти собі забути про неї, ніколи.

Телефон задзеленчав у понеділок, пізнього пообіддя. Це був Веллер:

— Містере Рорк, чи можете ви негайно прийти? Я не хочу нічого говорити телефоном. Але приїжджайте негайно. — Його голос звучав чітко, весело, з променистою засторогою.

Рорк глянув у вікно, на годинник далекої башти. Він сидів, підсміюючись з цього годинника, наче з доброго давнього ворога; він більше його не потребував, у нього знову з'явиться власний годинник. Він відкинув назад голову, роблячи зухвалий виклик цьому безбарвному сірому циферблату, що висів високо над містом.

Рорк підвівся і взяв пальто. Він випрямив плечі, натягуючи пальто, і відчув насолоду від руху м'язів.

На вулиці взяв таксі, яке не міг собі дозволити.

Голова ради правління очікував на нього в кабінеті, разом із Вейдлером і віце-президентом банку Мангеттену. У кімнаті стояв довгий стіл для нарад, на якому було розкладено Роркові ескізи. Вейдлер підвівся йому назустріч і підійшов, простягнувши руку, щоб привітатися. Повітря в кімнаті нагадувало увертюру до слів, що їх вимовив Вейдлер. І Рорк не був певен, якої миті почув їх, бо йому здавалося, що він їх почув, щойно ввійшовши.

— Що ж, містере Рорк, замовлення ваше, — сказав Вейдлер.

Рорк мовчки вклонився. Протягом кількох хвилин краще було не довіряти власному голосу.

Голова привітно всміхнувся, запрошуючи його сідати. Рорк сів із того боку стола, де лежали його ескізи. Його рука відпочивала на столі й поліроване червоне дерево здавалося теплим і живим на дотик, так, наче він торкався пальцями до фундаменту будівлі, його найвидатнішої будівлі на 50 поверхів, що її треба було звести в центрі Мангеттену.

— Мушу вам сказати, — мовив голова, — у нас тут була затята бійка через ваш проект. Дякувати Богові, все скінчилося. Деякі члени правління просто не могли проковтнути ваших радикальних нововведень. Ви ж