Джерело - Айн Ренд

має забрати руку з телефона, але не поворушився. Гаразд, так, він залежав від телефона, він міг розбити його вщент, але все одно залежав би від нього — кожним своїм подихом і кожною часточкою. Його пальці непорушно відпочивали на підставці. Це, а ще листи; він дурив себе щодо листів; дурив і насилу стримувався, щоб не підскакувати, коли вряди-годи котрийсь лист падав крізь щілину у дверях, примушував себе не бігти до нього, а витримати паузу: певний час подивитися на білий конверт на підлозі, потім повільно до нього підійти і підняти. Щілина у дверях і телефон — у цьому світі для нього більше нічого не залишалося.

Він підвів голову, подумавши про це, і поглянув на низ дверей. Нічого. Було пізнє пообіддя, можливо, час останньої пошти давно минув. Підняв руку, щоб глянути на годинник, але його не було; годинник він заклав. Обернувся до вікна; на віддаленій башті висів дзиґар, і він міг його розгледіти. О пів на п'яту — сьогодні пошти вже не буде.

Він побачив, як його рука піднесла слухавку. Пальці накручували номер.

— Ні, ще ні, — сказав у слухавку Вейдлерів голос. — Ці збори мали відбутися вчора, але їх перенесли… Я вчепився в них, як бульдог… Можу вам пообіцяти, що завтра ми отримаємо чітку відповідь. Я майже можу вам це пообіцяти. Якщо не завтра, тоді доведеться перечекати вихідні. Але в понеділок обіцяю напевно… Ви на диво терплячий до нас, містере Рорк. Ми цінуємо це.

Рорк кинув слухавку. Він заплющив очі. Думав, що може дозволити собі перепочити, просто перепочити кілька хвилин, перш ніж почати думати, якого числа надійшло попередження про відімкнення телефону і як йому дожити до понеділка.

— Привіт, Говарде, — сказав Пітер Кітінґ.

Він розплющив очі. Кітінґ зайшов і, всміхаючись, став перед ним. Розхристаний, у світло-брунатному весняному пальті з блакитною волошкою у петлиці, кінці паска звисали по боках, наче ручки сумки. Він стояв, розставивши ноги, руки в боки, зсунувши капелюха на потилицю. Його чорні кучері так яскраво і свіжо виблискували над блідим чолом, що, здавалося, на них, як на волошці, зараз проступлять сяйливі краплі весняної роси.

— Привіт, Пітере, — сказав Рорк.

Кітінґ зручно вмостився, зняв капелюха, жбурнув його на середину столу і ляснув долонями по колінах.

— Ну, Говарде, щось відбувається, так?

— Вітаю.

— Дякую. Говарде, що сталось? У тебе жахливий вигляд. Звісно, не через надмір роботи, наскільки я знаю?

Це був тон, якого він збирався уникати. Він планував, що розмова точитиметься гладенько і по-дружньому. «Гаразд, — вирішив Кітінґ, — згодом так і буде». Але насамперед він хотів показати, що не боїться Рорка, що ніколи більше не боятиметься його.

— Ні, не через надмір.

— Послухай, Говарде, чому ти не облишиш усе це?

Він зовсім не збирався це говорити. Його рот так і залишився ледь роззявленим від подиву.

— Облишити що?

— Цю позу. Ох, свою ідею, якщо так хочеш. Чому ти не опустишся на землю? Чому не почнеш працювати, як інші? Чому не перестанеш бути чортовим дурнем? — він відчув, наче котиться з гори без гальм. Він не міг зупинитися.

— Пітере, у чому річ?

— Як ти сподіваєшся вижити у цьому світі? Ти повинен жити серед людей, сам знаєш. Є лише два шляхи. Ти можеш приєднатися до них або боротися з ними. Але ти не робиш ані того, ані того.

— Так, ані того, ані того.

— І люди тебе не хочуть. Вони не хочуть тебе! Хіба ти не боїшся?

— Ні.

— Ти вже рік не працюєш. І не будеш. Хто й коли дасть тобі роботу? Можливо, у тебе залишилося кілька сотень — а потім гаплик.

— Пітере, це не так. У мене залишилося 14 доларів і 57 центів.

— Ось! А поглянь на мене! Мені байдуже, що казати так про себе — неґречно, не в тому річ. Я не хвалюся. Байдуже, хто це каже. Але поглянь на мене! Пам'ятаєш, як ми починали? І поглянь на нас зараз. А потім подумай, що поставлено на карту. Просто облиш своє дурне переконання, начебто ти кращий за всіх — і йди працювати. За рік матимеш бюро, яке змусить тебе червоніти при самій згадці про цю конуру. Люди бігатимуть за тобою, ти матимеш клієнтів, друзів, матимеш армію креслярів, які виконуватимуть твої накази!.. Чорт! Говарде, не про мене йдеться — що я можу з цього мати? — але цього разу я не намагаюся здобути вигоду для себе, насправді я знаю, що ти — небезпечний конкурент. Але я все одно повинен тобі це сказати. Тільки подумай, Говарде. Подумай про це! Ти станеш багатим, ти станеш відомим, тебе поважатимуть, на тебе молитимуться, тобою захоплюватимуться — ти станеш одним із нас!.. Ну?.. Скажи щось! Чому ти нічого не кажеш?

Він бачив, що погляд у Рорка не порожній і не зневажливий, а уважний і запитливий. Для Рорка це було щось на кшталт капітуляції, бо він не опустив на очі сталевого щита, бо дозволив очам дивитися здивовано й зацікавлено — і майже безпорадно.

— Послухай, Пітере. Я тобі вірю. Я знаю, що ти нічого не отримаєш, кажучи мені це. Я знаю навіть більше. Я знаю, що ти не хочеш, щоб мені пощастило — усе нормально, я не дорікаю тобі, я завжди це знав — і ти не хочеш, щоб я досягнув усього цього, що ти мені пропонуєш. Але ти таки спонукаєш мене до цього, доволі щиро. І ти знаєш: якщо я скористаюся твоєю порадою, то цього досягну. І це не вияв любові до мене, інакше ти так не злився б і не був би таким наляканим… Пітере, що тебе так непокоїть у мені навіть зараз?

— Я не знаю, — прошепотів Кітінґ.

Він зрозумів, що це відповідь на запитання і зізнання, зізнання жахливе. Він не знав, у чому саме зізнався, і відчував, що й Рорк цього не знає. Але правда оголилася; вони не могли її осягнути, але відчули її присутність, і це змусило їх замовкнути, сидячи обличчям до обличчя, здивовано й упокорено.

— Пітере, опануй себе, — лагідно сказав Рорк, наче другові. — Ми ніколи не говоритимемо про це знову.

Зненацька Кітінґ озвався, полегшено вчепившись голосом у яскраву вульгарність нового тону:

— Якого чорта, Говарде, я просто говорив із погляду практичної людини. Якби ти захотів працювати, як нормальна…

— Замовкни! — гаркнув Рорк.

Кітінґ знеможено відхилився на спинку крісла.

Він не мав що сказати.

Він забув, задля чого сюди прийшов.

— Ну, — запитав Рорк, — що ти хотів