Джек - Альфонс Доде

Читаємо онлайн Джек - Альфонс Доде
так само йшли геть, і ніхто на це не звертав уваги; його несподівано охопила незмірна туга.

«Таким самим стану і я!» – з жахом подумав він.

Того ж вечора Рудик відрекомендував його старшому майстрові ковальського цеху – звали його Лебескам, – під орудою якого хлопчик мав починати своє трудове життя. Лебескам, волохатий циклоп, зарослий бородою до самих очей, тільки скривився, побачивши одягненого по-панському майбутньому учня з тонесенькими зап'ястками і білими ручками. У тринадцять років Джек усе ще скидався на дівчинку. Його золотисте, хоч і коротко підстрижене волосся лежало на голові красивими хвильками і ніби й досі зберігало сліди дотику лагідних материнських рук; а властива йому витонченість, вишуканість, що проглядали у всій його постаті, в кожній рисочці, отой природжений аристократизм, який так дратував д'Аржантона, ще виразніше проступали у простацькому середовищі, де він тепер перебував.

Лебескам прийшов до висновку, що він аж надто зніжений, геть «хирляк».

– Та ні, то він просто стомився з дороги, та ще панський одяг надає йому такого вигляду, – заступився за Джека добрий Рудик і додав, обернувшись до дружини: – Кларисо, треба знайти робочі штани та блузу для учня... Стривай, знаєш що, жінко, зараз же відведи його на гору, в його кімнату. Він так хоче спати, що валиться з ніг. А завтра о п'ятій йому треба вставати. Чуєш, малий! Рівно о п'ятій я тебе розбуджу.

– Добре, пане Рудик.

Та перше, ніж піти, Джек мусив іще витерпіти прощання з Лабассендром, котрий будь-що хотів хильнути чарку за його здоров'я.

– За твоє здоров'я, друзяко Джек, за здоров'я робітника! Я вас запевняю, діти мої, як тільки ви захочете, ви станете володарями світу.

– О, бути володарями світу – це для нас забагато, – відповів, посміхаючись, Рудик. – Тут аби знаття, що на старість матимеш власну хатину та клапоть землі поблизу моря, а на більше ніхто й не сподівається.

Поки вони сперечалися, жінки забрали Джека й повели його в дім. Оселя була невелика: на першому поверсі – дві кімнати, одна з яких називалася «залою» – її прикрашувало крісло та кілька великих морських мушель на каміні. Нагорі – ще дві таких самих кімнати. Шпалер не було, стіни часто білили вапном; у кімнатах стояли великі ліжка з балдахіном із старого, отороченого китицями ситцю в рожевих і блідо-голубих розводах. У Зінаїдиній кімнаті ліжко за давнім бретонським звичаєм було врізане в стіну на зразок відчиненої шафи. Кована залізом, різьблена дубова шафа, понавішувані скрізь малюнки на біблійні теми і чотки із слонової кості, з ракушок та американських зерен доповнювали інтер'єр. У кутку розмальована великими квітами ширма приховувала драбину, по якій можна було піднятися на антресолі – хистку комірчину, в якій мав жити учень.

– Я сплю ось у цій кімнаті, – сказала Зінаїда, – а ти спатимеш якраз у мене над головою. Але нехай це тебе не турбує, ходи там, хоч танцюй, я сплю як убита.

Хлопчику дали великий запалений ліхтар, він сказав «добраніч» і подерся драбиною на антресолі, власне, на горище, яке так розпікало сонце, що навіть цієї нічної пори там стояла нестерпна задушлива спека. Вузеньке віконце виходило просто на дах і майже не впускало свіжого повітря. Звичайно, спальня в Моронвалевій гімназії підготувала Джека до найгіршого житла, але там принаймні мучився він не сам. А тут не було ні Маду – бідного Маду! – ні будь-кого іншого. Він був зовсім самотнім в отій мансарді; у віконце виднілося тільки небо, де вона губилася у синяві, як човник у відкритому морі.

Джек дивився на похилу стелю, об яку вже вдарився раз головою, на лубочну картину, приколену до стіни чотирма кнопками, на робочий одяг, приготовлений йому на наступний день: широкі сині полотняні штани й блуза, міцно прошита в плечах, щоб не рвалася від різких рухів рук. Зім'ятий одяг, що лежав на ковдрі, здавався живою істотою, але такою стомленою, такою знесиленою, ніби вкрай виснажена людина звалилась на постіль, розкидавши руки й ноги.

Джек подумав: «Оце я. Оце таким тепер буду я!» Він зажурено дивився на свій майбутній образ, а тим часом знадвору до нього долітав гомін п'яних балачок, а з кімнати, що була під ним, – гостра суперечка між Зінаїдою та її мачухою.

Глухий і низький, мов чоловічий, Зінаїдин голос звучав невиразно, а в Рудикової дружини, навпаки, він був дзвінкий, співучий, і тепер у ньому бриніли сльози.

– О господи! Та нехай він їде! Нехай їде! – вигукнула вона із таким запалом, якого, судячи з її вигляду, від неї важко було чекати.

Після цього суворий і твердий Зінаїдин голос ніби пом'якшав. Потім жінки поцілувалися.

А в піддашку Лабассендр затяг один із старих сльозливих романсів, які так до вподоби робітникам:

До французьких берегів

Тихо ми пливемо.

Всі хором підхопили тягучий приспів:

Так, так,

Пливучи, співаємо,

І для нас

Вітер стих ураз.

Джек відчував, що він тепер у зовсім іншому, досі незнаному світі, з якого йому вже ніколи, нізащо не вирватись. І хлопцеві стало страшно, страшно через те, що все це таке далеке йому, що між ним і цими людьми не існує ніяких мостів, а довкола – чорна безодня. Лише думка про матір підтримувала і втішала його.

Мама!

Він думав про неї, дивлячись на всіяне зірками небо, на безліч золотих краплинок у синьому чотирикутнику свого віконця. Він довго лежав з розплющеними очима, будинок поринув нарешті у сон і тишу, та несподівано до Джека долинуло глибоке зітхання, схлипування, і він здогадався, що то плакала Рудикова дружина, стоячи біля свого вікна, і що цієї чудової ночі поряд з його болем не стихав ще чийсь біль.

II Лещата

Серед ковальського цеху, просторого, високого, величного, наче храм, куди денне світло падає жовтими смугами, а темні кутки несподівано освітлюються вогнистими спалахами, до підлоги прикріплено величезний

Відгуки про книгу Джек - Альфонс Доде (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: