Джек - Альфонс Доде
– Я візьмуся за нього, будь певен! – набундючившись, відповів Лабассендр.
Отак розмовляючи, вони йшли вистеленими залізом заводськими доріжками. Робочий день щойно скінчився, і з цехів посунув натовп людей різного віку і зросту, різних ремесел; одні були в блузах, другі – в куртках, а між ними проглядали сюртуки креслярів і мундири наглядачів.
Джек був вражений тією поважністю, з якою люди ішли з роботи. Він мимоволі порівнював цю неквапливу юрбу з похапливим крикливим натовпом, що випліскується з майстерень на паризькі тротуари в кінці роботи: ті були наче школярі, що розбігаються після уроків. А тут відчувались порядок і дисципліна, як на борту військового корабля.
У цей погожий липневий вечір від тіл і одягу розпашілої маси людей здіймався гострий дух, ще не розвіяний морським леготом, він завис важкою хмарою над їхніми головами. Змовклі цехи видихали запахи кузні. По рівчаках свистіла пара, з лобів людей котився піт, завмерли нещодавнє чахкання й гуркіт, а натомість лише чулось важке дихання двох тисяч робітників, знесилених тяжкою працею.
У натовпі відразу впізнали Лабассендра.
– Ви подивіться: менший Рудик! Як ся маєш?
Його оточили давні знайомі, які по-приятельському штурхали його в боки, потискували руки й казали тим, хто його не знав:
– Це Рудиків брат, він гребе по сто тисяч франків річно тільки за те, що дере горлянку.
Усім кортіло подивитися на нього – на підприємстві вигадане багатство колишнього молотобійця стало однією з легенд, і відколи він поїхав, не один парубійко пробував горло, щоб пересвідчитися, чи не дав часом бог і йому такого голосу, який приніс би мільйони.
Оточений захопленням, спричиненим значною мірою його блазненським одягом, співак ішов із високо піднесеною головою, гучно відповідав на запитання, на всю вулицю сміявся і, поглядаючи на вікна, з яких висовувались голови усміхнених жінок, на шинки і харчевні, на ятки, де просто неба були розкладені робочі блузи, черевики, капелюхи, різне шмаття, що завжди продається поблизу військових таборів, казарм і фабрик, він раз у раз гукав: «Здоров будь, дядьку!..», «Добридень, тітко!..».
Минаючи вуличних торговців, Джек ніби побачив знайоме обличчя, що, посміхаючись, проштовхувалося до нього; та то було мов миттєве видиво, мов спалах, що тієї ж хвилини згас у гамірному рухливому натовпі, який котився робітничим селищем і розповзався аж на тому боці річки, вивалюючись з довгих перевантажених човнів, що усіяли обидва береги, ніби тут переправлялася ціла десантна армія.
На цей розтривожений людський мурашник опускався вечір. Сідало сонце. Свіжішав вітер, розхитуючи тополі, які Джекові чимось нагадували пальми. Трудяга-острів, що вражав своїм видовищем кожну нову людину, готувався до спочинку, який хоч на ніч давали його природі. Потроху дим розвіювався, і між будівлями цехів проступала густа зелень. Чути було, як під берегом плюскотять хвилі, а ластівки, попискуючи, ковзали понад самою водою і кружляли навколо величезних котлів, що стояли рядами на набережній.
Рудиків дім був першим у довгому ряду нових будинків, що вишикувалися, як солдати, на широкій вулиці за старовинним замком.
Ще зовсім молода жінка, схиливши голову, стояла на ґанку, до якого вело кілька сходинок, і слухала високого парубка, що прихилився до стіни і збуджено щось говорив їй. Спочатку Джек подумав, що то Рудикова дочка, та раптом він почув, як старий майстер озвався до співака:
– Дивись, он моя жінка вправляє мізки небожеві.
Хлопчик згадав, як Лабассендр дорогою розповідав, що кілька років тому його брат одружився вдруге. Молодиця була гарненька з себе, рослява і струнка. На її лагідному обличчі проглядала нерішучість, піддатливість, навіть беззахисність, а голова її схилялася ніби під тягарем густих довгих кіс. На відміну від багатьох бретонок вона була простоволоса, а її легка спідниця й невеличкий чорний фартушок надавали їй скоріше вигляду дружини чиновника, ніж селянина чи робітника.
– Ну, чим не краля?! – сказав Рудик, зупинившись за кілька кроків від дому і штовхнувши меншого брата ліктем; він аж променів щастям.
– Вітаю, друзяко! Після весілля вона стала ще кращою.
А ті двоє так захопилися своєю розмовою, що нічого не бачили і не чули.
Співак ступив наперед, плавним рухом руки скинув сомбреро і лунко на всю вулицю заспівав:
Вітаю я святу оселю,
Де непорочна Мадонна...
– Стривай, таж це мій дядько, – отямившись, вигукнув той, кого звали Нантцем.
Усі кинулися обніматися, ручкатися. Брати відрекомендували нового учня, якого Нантець тільки зміряв зневажливим поглядом, зате Рудикова дружина лагідно сказала йому:
– Сподіваюсь, тобі в нас буде добре, хлопчику.
Усі зайшли в дім.
Стіл накрили за будинком, на сухій випаленій сонцем грядці, де овочі вже перестигли, а квіти відцвіли. Такі самі грядки з кількома фруктовими деревами, відокремлені одна від одної лише решітчастою загорожею, стелилися біля кожного будиночка уздовж вузького рукава Луари, який використовувався тут приблизно так, як Б'євра: на його березі вибілювалося полотно й сушилися рибальські сіті, у воді мокли коноплі та пливло сміття, що його викидали з робітничих осель.
– А де ж це Зінаїда? – запитав Лабассендр, сідаючи за стіл, поставлений у повитому зеленню піддашку.
– Нумо поїжмо поки що юшки, – запропонував Рудик. – Вона не забариться. Зінаїда щоденно служить у замку. О, вона, чортяка, стала хвацькою кравчинею!
– Вона служить у директора? – вигукнув Лабассендр, у якого все ще лежав на серці влаштований йому пообідній прийом. – Оце-то так! Можна уявити собі, як їй там
