Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Я мав добрих і гарних товаришів, що мене любили і не цуралися, і ті достарчали мені книжок, які я сам не міг здобувати, особливо з академічної бібліотеки. Мені було соромно бути неосвіченим і я знав і відчував, що тяжко і погано було жити неосвіченому і він через те і мусить стати свого рода рабом. На жаль, в одному мені велося найгірше. А то з українською наукою. Трудно було українських книжок здобувати. І хоча вже почали подавати початки нашої мови в школах, навіть і в середніх були призначені на те окремі години, все-таки я не міг важніші діла, які я бажав читати, як українську історію, науку про соціологію, історію літератури, зокрема Шевченка і інших класиків, дістати. Передовсім історію, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди. Чим були ми гірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо, в чім полягала наша сила і н е м і ч… і коли-то вже раз буде своя держава?
Своя — ех, що ти знаєш, сину… що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, в нашім нутрі, коли нас тайком сходилося кільканадцять українських юнаків. Одно ми собі за святий обов’язок постановили, не таїти, не скривати ні перед ким ради кусника хліба, свою національність. А наколи обов’яжемося до сповнення якої праці, будь умислової, професійної чи якої іншої, сповняти її так солідно, щоб нас за ню шанували і називали у к р а ї н с ь к и м виконанням, ворогів побивати працею українською, оскільки дозволять сили. Всюди і все вороже проникати гострою сіллю українства, щоб нас ворог не лиш боявся, а і шанував. Ми професіоналісти не могли бути вченими, може, і політиками, ні, але українською здібною верствою ми могли бути; такою, щоб за нас могла числити з часом і політична керма.
Так, мій сину.
І ніхто не подавав нам помічну руку, не вказував шлях, на котрий нам молодим треба було вступати; горів вогонь святий в грудях, горів, аж доки не зітлів.
Бабуня лаяла мене іноді за читання хоч би і яких книжок, виривала їх з рук і до шкільних гнала, а раз таки заявила одверто: „Як не скінчиш середньої школи, то на якій основі підеш дальше? З чого будеш жити? Думаєш, бабуня буде вічно жити? Бабуня, синку, вже не та, що була; бабуня сьогодні… завтра… і зіб’єш їй хіба домовину за те, що вона тобі оставить“. — І, сплакавши, вийшла з хати.
На таке мене одного разу неначе прокинуло. Я пішов певним кроком до бабуні і заявив: „Щоб ви знали, бабуню, — сказав я твердо, — я буду студіювати, вчитися, оскільки змога, і прикладу всі старання, щоб зробити іспити з „добрим успіхом“. Коли здам, вступлю, може, і на академію „професорства“ або, про мене, і на попа, а може, останусь при війську, „виавансую“, як се, звичайно, буває, а коли ні, то отеє кажу вам по щирости: я стану професіоналом-годинникарем, і стану ним таким — мушу лиш таким стати, щоб не зробив імени батька свого сорому, а честь, взяти вас на себе і бути визначнішим українцем, чим се міг бути мій батько, будучи офіцером. Коли я що люблю, то люблю, а коли ні, то знайте, що мене нічого до того не присилує. А від сьогодні не плачте і не журіться мною. Мене виховали „не плакати“, а бути твердим, як залізо, а самі плачете… ей бабуню!“ — тай вийшов з її кімнати.
Помимо мого щирого зусилля, моєї пильности і симпатії до одних, а антипатії до других предметів, я провалився при матурі. І гадаєте з греки і латини, що їх переважно молодь боїться? Ні. З математики і фізики.
З почуттям зазнаного пониження я вернув додому. Не „плакав“ ні вогкими, ні сухими очима, ні з жалю, ні люти, якась тверда амбіція не дозволяла. Тай мав себе у власти, неабияк — лиш говорити не міг. Бабуня, поглянувши на мене, коли я увійшов по всім і кинув мовчки книжки і капелюх на стіл, відразу відгадала, що в мені діялося. Її очі впилися в моє лице, а я — о, як тямлю ту хвилю — приступив до неї і, кинувшись на її груди та стиснувши в обіймах, мов мав розтиснути її груди, вирвався, трутивши її набік, і вибіг у сад.
Вона опісля потішала мене… добра…, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, чим вона сподівалася.
Опісля намовляла поволі… розважно ще раз повторити і пораз другий ставитись до іспиту; та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме „любити“ і ненавидіти… ні. Я чув, що не вдержуся, і рішив інакше. Офіцерський син віддав себе, віддав увесь свій час професії. Вставав рано, лягав пізно і дедалі ставав на рівні ноги. У виробі годинникарського матеріалу став я з своїм учителем-майстром його поважним спільником. А коли цей, передавши мені всі тайни і практичні досвіди совісного довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, оставляючи мені ще й тестаментарно увесь годинникарський запас, між котрим було кілька дуже цінних штук і невеликий грошевий капіталик — за мій і бабунин, особливо мій, як написав з притиском, щирий і совісний догляд коло його самітної особи — а до того, як кажу, і праця, якою молодий офіцерський годинникар був безнастанно привалений, — показалося, що я скорше дороблюся хліба, ставши добрим професіоналістом, чим залежним від начальства урядником, — душпастирем чи іншим дипломованим фахівцем; тим-то я і покинув замір шукати свій „хліб“ в інших таборах… в тім, що був мені найближчим. Лиш книжки: читання… свою націю я ніколи не покидав… і не спроневірювався її… як знаєш… і досі ні. І справді. Я ні одного, ні другого не пожалував. Чим далі — я ставав певнішим безпечного зарібку і міг чим раз сміливіше і яко професіоналіст глядіти в будучину. Вже годен я був держати бабуні ліпшу прислугу, годен був і себе краще відживляти й одягати, а дедалі і дещо і набік відкладати. А коли ж відтак з часом одна з дівчаток, а була це українка, що була в бабуні на харчах і квартирі, кінчаючи дівочу вищу школу та побираючи в ній окремо науку кращих ручних робіт, лекції французької мови і гри
