Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
Але тут батько заперечив головою. «Ні, ні, — сказав. — Записки я заховаю тобі, але перстень бери, сину. Ти вже офіцер, мужчина… ти його не затратиш. Зрештою, це різдвяний дарунок, і він подвійно твій. Задерж його і носи в почести».
«Що я його буду шанувати і берегти, в тім можете бути переконані. Нехай би і в які прикрі хвилі прийшлось би мені попасти, я його ніколи не віддам від себе, скорше…» Але тут батько йому перервав: «Не говори сину, — сказав і підняв остерігаюче палець… — Не говори, бо ніхто за себе не може ручити. Ось і твій дід не думав, що карти, а не битва стануть причиною його смерти. А грав в них не раз… і програвав, а все виходив побідником тому…» «Я не граю в карти, тату», — спалахнув Юліян.
«Але в чім іншім зможе тобі він стати помочею, що я там знаю. Ти ще не знаєш життя, не знаєш життєвих спокус і красу і штуку культури. Я їх також не знаю. З мого світу, а то світу робітницького, я не міг їх пізнавати, але бували хвилі, де вставлялася і хороба, і смерть чигала в закутках моєї хати, і я не раз думав в душі… про продаж моїх скромних дорогоцінностей, та якось вдалося мені заховати його для тебе». «Тим більше я це вдію, — відповів Юліян. — Вміли ви, тату, запанувати над важкими хвилями у вашій хаті і між дітьми, зможу і я це вчинити. Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, наколи б я і попав у чорні моменти життя і мені загрожувала б яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати некоректний і нечесний вчинок».
«Так воно і було, мій сину. Він відібрав собі життя, але чужого добра він не чіпав, хоч і як бажалося пану завідателю висотати таке і тим відвернути своє злочинне поступовання. Наколи б я мав тобі ще що на цю тему сказати, то додам хіба давню пословицю: стереженого і Бог стереже. Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців, хоч би і в якім керунку».
Молодий офіцер прокинувся. «Для мене не існує поняття нарушувати чуже добро». А по хвилі додав: «І я і не є наслідно обтяжений, але коли ми порушили тему „завідателя“, то скажіть мені, тату, ще дещо про завідателя. Ця особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще при житті. Чи справді?»
«Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще жиє… і тета Оля жиє і мешкають, де мешкали, а то в М., де моя сестра, твоя одинока тета Софія Рибка проживає».
Юліян підсунув брови вгору. «Чи він заможний?» — спитав.
«Мабуть. Крім гарного будинку, про котрого я в записках згадував, приналежать до того і якісь землі. Ще, кажуть, він розпозичав гроші на лихварські проценти між гуцулів. А проте мені мало відомо про нього. Жиє доволі самітно, як розказувала мені моя сестра, відвідуючи мене послідним разом, має своїх партнерів до тарока… держить коні і екіпаж, бо на ногу все однаково налягає… і нічого йому не бракує…»
«А тета Оля?»
«Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя одинока дорадниця і звірителька. Може, тобі буде суджено зізнати і її колись в тети Софії — то знай! нічия рука не є така благословена, як її. Спокійна, рішуча і консеквентна — таких українок дай нам, Боже, якнайбільше».
Син поглянув на батька: «Тату, — сказав, — мені здається, що ви споминали, що вона зроду німкеня і через те завідатель не був їй прихильним».
«Так, здавалося. Але пізніше, коли я став так би мовити її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, лише, що та послідня була знімчена і не володіла добре своєю материнською мовою, через що і потягнув завідатель вже і її клеймом „німка“, що, однак, не здержувало її ні найменше в молодім віці вчитися тієї мови, відчувати по-українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до тієї мови і нації, особливо в молодших дівчаток, бо синів хоронив завідатель від її впливу в тім напрямі, мов від деморалізації, що йому врешті і вдалося».
«Чи тета Софія зноситься з нею?»
«Так. Жиють в приязні. Подекуди запрошують і вуйка Рибку туди, як не стає одного партнера до тарока. Він не випадає з завідательської ласки, відколи був йому помічним в його нещастю з ногою. Лише про Цезаревичів не можна йому споминати».
«Ов!» — сказав Юліян і закривив з легкою погордою уста.
«Я йому давно його гріхи простив», — сказав батько.
«А я б не простив, тату… ані на волосся б не простив ляхові. Я його напомацки за всіх ляхів і за всю їх нікчемну політику проти нашого народу ненавиджу. Я б не простив».
«Коли я простив, то я не простив ляхові, а простив батькові, котрий з своїх дітей, що їх найбільше любив, не мав потіхи, котрий-то біль, мабуть, і зігнув його горду спину. І на нього прийшла відплата. Що він лях — інша річ. Але межа є на все».
Молодий син здвигнув опозиційно плечима.
«Я і в тім не згоджуюсь, що тета Оля там остала, поминувши те, що стала вашою опікункою. Який вплив мусила вона мати, що мимо неприхильности він її затримав».
«Так і справді було, сину. Ради дітей він це вчинив і через більшу домашню господарку. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, я б сказав, невідомої енергії, уділялось в цій хаті від тієї жінки. Господарка була в неї зразкова. Рано-ранесенько ти вже її першу бачив на ногах. І слуги її любили. Не одно, що грозило п’ястуком за стіною завідателя, змінялося на вид тети Олі і бралося з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай і привик він до неї і знав, що, щоб і не було, тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста».
Батько вмовк, поглянув вдруге на свій годинник, а опісля і по всіх стінах, де висіли
