Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
*
Відтак я був вже при своїх. Відчужений від сестри, все замкнений в собі, вона мене, мов недоступну фортецю, здобувала — доки не здобула, та вже іншого, яким я був передом, бо зповажнілого, з „засадами“ і твердим на її пестощі і м’якости.
Мій шурин закупив тут в М. невеликий, на продаж виставлений, старший шкільний будинок, що стояв на взгір’ї містечка, зреставрував його і літом сестра віднаймала половину літникам, між тим як він, попри своє звичайне шкільне заняття, уділяв приватно лекції української мови, організував і освідомляв тамошніх українців. Жили спокійно, займаючись і моїм вихованням, кладучи найбільшу увагу на національне почуття і мову.
В два роки по тім перебігла горами чутка, що Йоахим Ганс фон Ґанинґайм відібрав собі життя. Як? Що? Йшло з уст до уст і добилось і до нашої хати. І справді. Фатальна господарка двох братів… конкуренція і інші причини потягнули ту сумну катастрофу. А оставший обтяжений маєток перейшов у державні і духовні руки, а з тим гірниче урядництво розвивалося і кожне пішло своєю путею і жило як могло.
Коли якось недовго по тім отворено в М. середні школи для обох полів, переселився і бувший завідатель копалень Ґанинґаймів — Альфонс Альбінський з своєю сім’єю на чолі з Ольгою Альбінською сюди до М.
*
Тут закупив собі цей добродій дім, збудований одним заможним вірменом, що торгував в цих сторонах рогатою худобою й вівцями, — і звертав своїм стилем увагу. Підмурований впосеред обширного зеленого подвір’я, з покрівлею, котра хилилася так низько над вікнами, що неначе лиш потайки з-під лоба — дома позиркували навкруги. Сама ж та покрівля темно-цеглястої барви, що хоч, як сказано, і була низько над домом поставлена, стреміла своїм гребнем і коминами рівно і доволі високо вгору, що надавало будівлі своєрідний характер. Головні її двері, так само низькі і масивні, були набиті великими круглими гвіздками і заявляли заздалегідь, що сюди не так легко добутися. Під одним вікном, недалеко тих дверей, що були входовими від дороги — неначе зумисно на підождання прохожих — знаходилася камінна лавка. З одного, а то східного, боку виднілася скляна веранда в формі гнізда, з камінними східцями, що спускались кокетливо вниз, вдаючи з себе своєрідний характер і були хоронені ажуровим поруччям. Ціле подвір’я з тим помешканням, що виглядало ради малих своїх крил з обох сторін, було обведене залізними, вгорі кінчастими штахетами. Сад, котрого дерева клубилися, як здавалося, з улиці круглими зеленими копулами за і над домом, захищали його від бурі, вітру і стужі. Були тут об’ємисті липи, черемхи, явори і інші такі великани. Лише коло фронтової, входової фіртки, в штахетах росли по обох її сторонах по одній тополі. По звичаю гнали своїм ростом понад дім і другу деревину, а були рівні і гарні, як дорийські філяри.
Характер всього понуро-таємничий.
Ради густих дерев, залізної обгороди тут і там заґратованих вікон, прозвали деякі жителі містечка цей будинок „вірменський замок“. Але це не був замок, читачу. Ні. Як поїдеш до Сучави, то побачиш там у, так званій, вірменській дільниці не один такий „замок“, хіба що деякі нижчі і менші об’ємом, а всі таємничо позачинювані, чистенькі, як це люблять вірмени, але стиль той самий.
Та про те не спішився ніхто замешкувати цей будинок. Він викликував нехіть. Ще за побуту вірмена, багача, котрого мало хто, крім купців, ближче знав, говорили, що за деякими заґратованими вікнами його, стереже він своїми страшенними чорними очима і орлиним носом свої скарби, котрі, напевно, не всі здобуто чесним способом, і по ночах, позачинявши щільно з надвір’я віконця та на ключ брами і двері, він ходить зі своєю вдвоє зігненою старою ключницею, що була і ворожкою — бо чорні очі її тліли вуглем, а горбатий ніс стикався з бородою — і числять їх у скринях. А від часу, як вдарив таки раз в його відсутности грім в одну наріжну фронтову кімнату — саме впосеред, опівночі вдарив він і прямісенько проти одної з тополь коло фронтової фіртки — а люди відтак, мов на видовище, сходилися і оглядали її, а з нею ще й велику якусь давню почорнілу картину якогось святого, здається св. Юрія[89], дивної краси, що осталася від Божого огню недіткненою, мов чисте чудо, то вже від тої пори не вагався ніхто й заглянути до нього.
„На нечистім місці поставлено, — толкувала публіка нижчого стану, — і ніколи не видасть добрий плід з себе“. „На жандармерську касарню придатна“, — толкувала міська інтелігенція і лиш на прохід любила туди завертати і цікаво зазирати. Все там, мов в завороженім сні, в супокою стояло.
Так і вийшло, що таємничий і сильно збудований замок стояв по продажі місцевій громаді через кілька років незамешкуваний. Часом хіба служив він, і то лиш ненарушеною громом частиною, на склад деякого товару, головно бочок з вином і других трунків, овочів, петролеума і інших торговельних важніших товарів.
Аж ось… коли настав час завідателеві Альбінському переселитися в М., найшовся в нім і для „замчища“ відповідний купець.
*
Одного разу, це було з кінцем другого року мого побуту в сестри в місяці вересні, пішов я з нею до міста. Вертаючи звідти, трохи віддаль в околиці закупленого мешкання завідателевого, куди була цим разом і нам дорога, ми стрінули несподівано — я перший пізнав її, — тету Ольгу Альбінську. Обладована всякими покупками, прямувала вона до замчища. Пізнавшись, незвичайно врадувані, розуміється, ми як стій задержалися. Зайшов привіт, виявилась щира нетаєна радість, виринули питання і відповіді з обох сторін, а між тим і оклики зчудування: який Максик великий, який гарний, чи не забув ще тету Олю, котра чи не щодня його в душі згадувала й, молючись, і за нього молилася? Ні?
„О ні, ні, ніколи“, — відповіли ми враз з сестрою,
