Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
„Ви щось сказали, пане докторе?“ — спитав нараз завідатель, звертаючися виключно до себе.
„Нічого, пане завідателю“, — почулася суха відповідь.
Сей усміхнувся, відслонюючи ледве помітно свої гарні вуста над зубами збоку. Але ніхто з присутніх, здається, не розумів того його усміху в тій хвилі.
„Як останеться справа між нами, пане завідателю?“ — обізвався тепер лікар, міряючи його оком, щонайменше приятельським.
„З чим?“ — спитав цей, наче зчудовано.
„З тими моїми грішми, що остались в капітановій валізі“.
„Се ваша справа, пане докторе“, — відповів завідатель і здвигнув плечима.
„Чи се ваша серйозна відповідь?“
„Так, пане докторе. Якнайсерйозніша. Мені припала б хіба що задача спитати вас, що се саме за гроші, що ви їх передали до сховку капітанові Цезаревичеві і не задержали при собі саме тепер під час бранки?“
Лікар прокинувся… і погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.
„Це не належить сюди“, — відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.
„Отже й бачите. По правді сказавши, добродію, ціла ця справа безгранично глупа, — сказав тут завідатель. — А коли ви утримуєте, докторе, що вона займе мене й надальше, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою“.
Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: „Ви поляк, пане завідателю?“
„Я думаю, що це доволі відома річ“, — відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.
„А я зрікаюся пропавшої моєї готівки, наколи б й найшлася. Мені нема коли займатися її дошукуванням.
Ми їдемо зараз далі“.
Обидва поляки усміхнулися, мов на внутрішній наказ, і рівночасно відвернулися від себе.
Майор, німець і поважний службовець, що сидів зі строгим виразом лиця штивно недалеко бабуні з перекиненою одною на другу ногою в чоботях і слідив мовчки за всім, встав в цій хвилі зі свойого крісла і, вклонившись бабуні, підіймаючи легко руку до виска, опустив кімнату рівним голосним кроком, не поглянувши ні на кого, неначе переходив пусту салю.
Штабовий лікар, передавши бабуні поквітування за віддану нею позичку помершого батька й вклонившись легко присутнім, вийшов і собі за майором.
За ними підвелася й бабуня.
„І я піду, пане завідателю, — сказала, звертаючися до цього. — Піду шукати собі іншого буття, чим дотеперішнє, щоб продовжувати життя зі сиротами. Я кажу „сиротами“. Але в дійсности мусить бути тут мова лише про одну, а то доньку покійника, бо сина його, посліднього його рода, я оставляю вам. Виховуйте ви його. На джентльмена-спартанця, пане завідателю, й українця, як бажав собі це, як вам відомо, його батько. Посліднє я підкреслюю. Спартанець в характері й тілі, незломний для своєї нації, як і для одиниць, в повнім значенні того слова. Так до часу, доки я не зажадаю його назад від вас“.
Завідатель витріщився на бабуню. Чи не збожеволіла вона часом?
Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю без бабуні остатися.
„Так, пане завідателю, — повторила вона твердо. — Тим сплатите ви довг проти осиротілих дітей. Я не уступлюсь ані кроку поза поріг, доки ви не згодитесь цим моїм бажанням. А ти не плач, Максиме, — сказала суворо з побілівшими устами до мене, випростовуючи мене вперед себе, що насилу ховав своє лице між фалдами її сукні й тиснувся до її грудей. — Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче мати в тебе сльози. Тож треба його бажання сповняти. Ти маєш його слабосилля своїм життям справити, маєш вирости з руїн його життя сильнішим і творити в будучині тривке і цінне. Оце моє одиноке слово до тебе, Максиме. Маєш все, що тобі життя від цеї хвилі наднесе, зносити мужньо, гамуючись — без плачу. Ти син військового, а ті не сміють плакати. А пам’ятай, будеш ні мене слухати, ні слів твого помершого батька — не побачиш мене ніколи в житті. Ти знаєш. Твою сестру й тебе я досі не обманювала. Йди…“ — і тут урвала. Зігнувшися наді мною, вона поцілувала мене в чоло й подалася… до виходу. Не здержав її ні окрик жалю, ні розпуки з грудей її одинокого внука, що мусів потрясти всіх присутніх… бо коли я, обхопивши її стан, держав її судорожно, бо дався нею волікти аж до дверей, вона зсунула мене залізною рукою від себе — вийшла. Помину те, що в моїй хлоп’ячій душі діялося. Я чув лиш по хвилі, як мене хтось із присутніх притягнув до себе… відійшов зі мною аж в протилежну сторону кімнати від дверей, котрими вийшла бабуня, і оставив коло вікна. Хто це був, я не знаю. Побачившись нараз сам один… без бабуні й сестри, я нараз замовк. В грудях моїх неначе серце лопнуло. Я чув виразно, що там щось зайшло, що досі не було. Який і був я тоді ще молодий, який ще повний сонячного родинного тепла, але одно я зараз зрозумів. Відтепер мені справді не треба сліз. Відтепер я був лиш с а м о д и н с о б о ю. Відійшовши дальше від вікна в кут, я станув там і ждав.
Я навіть сліз не втирав. Може, я вмру — подумав я собі, може… вб’є мене завідатель, може, впаде звідкись куля на мене й я впаду на місці, як мій бідний батько… котрий нам навіки пропав… може… може… я не здавав собі справи в тій хвилі з мого положення… побачивши нараз перший сам себе між чужими… кинений батьком, сестрою, бабунею.
Я ждав.
Присутні, позираючи на мене, гляділи й на себе… неначеб побачили себе лиш ось що тепер. Лиш в одного завідателя увійшло життя. Він приступив до мене, взяв мене за рамено вперед себе, обертаючи мене лицем до присутніх… і так ведучи аж перед свою жінку, сказав з ледовитим супокоєм: „Тут маєш потомка твого народу, українця-героя, що поляг на полі слабосилля ч е р е з г р у в к а р т и. На ім’я йому Максиміліян Цезаревич. Дбай про це плем’я в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може, який будучий потомок його повстане колись з прапором його національности проти мого народу, будеш мати
