Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

раз питання: що буде далі з рудокопами? Чи вдержиться Йоахим? Візьме наново верх над прикрою ситуацією, як се йому іноді удавалося по великих втратах? Та ніхто не почувався до обов’язку застановлятися над сею справою і ніхто не довідався чогось певного від самих братів Ґанинґаймів. Біла палата біліла і далі з-помежи тяжкої зелені смерек округ неї, а кімнати її були зачинені для цікавих.

*

Ще сеї самої днини по похороні, а то вчасно по обіді, відбувся в домі завідателя обрахунок, як се бажала собі бабуня.

До того акту з’явилось кілька поважних, місцевих добродіїв, в першій мірі завідатель Альбінський з штабовим лікарем, один старший майор, що не зводив ока з бабуні і, неначе рідний брат її, сторожив над нею, не виходячи поза межі військового „старшини“ свого, так нещасливо погибшого, товариша, далі пані Альбінська, (що неустанно витирала сльози), панна Ольга Альбінська, пані Орелецька, учитель Рибка і ми, діти. Учитель Рибка з’явився пізніше, бо мав ще дещо для бабуні залагодити, котра ще нині мусіла назад до столиці вертати. По його телеграфічній інформації вона привезла з собою більшу суму, котру визичила, обтяживши нашу гарну, хоч невелику, каменицю по матері і ще позаставляла всю свою біжутерію та срібло, яке лише мала, і ми прибули, щоб батька приналежно похоронити. Через цілу дорогу мало що говорила, лише мені, що любив її безгранично, здавалося, що її, звичайно, гарне волосся змінилося коло висків у легке срібло.

Та я вертаю назад до попереднього.

Побачившись у кімнаті межи зібраними, а то вибраними людьми, що ніби становили свого рода „чесний суд“ (бо було заздалегідь порішено не звертатися до суду), звернулася бабуня до штабового лікаря Н. Вийнявши кілька грубих банкнотів з пуляреса, приступила до нього, що сидів недалеко неї коло стола з другого боку і, кладучи їх тут же перед нього, сказала: „Я віддаю вам, пане докторе, в імени моїх осиротілих, неповнолітних унуків, довг, затягнений у вас моїм помершим зятем, активним капітаном Цезаревичем, з ваших на його руки зложених вами грошей і прошу о поквітування“.

Штабовий лікар встав.

Се був елегантний, поважний поляк, середнього віку.

„Се я приймаю, добродійко, — сказав склоняючись, — і поквітую — але я мушу додати, хоч і як мені се прикро, що я, від’їжджаючи на днину до Д., передав йому втроє більшу суму до сховку. Вернувши, я не застав ні шеляга, а його самого мертвого. Його валізка, де знаходилася моя готівка, розбита. В оставленім мені письмі від нього він споминав лише о  в и п о ж и ч е н і й  сумі. Хто мені зверне прочу втрачену готівку? Чей же признаєте, добродійко, що поважний чесний чоловік, яким він був, а тим він був дійсно, се посвідчить не лиш його полковник, а й цілий полк, при котрім він служив, впав тут твердо майор, він, — тягнув лікар спокійно і сухо далі, — ідучи на вечер в такий дім, як Ґанинґаймів, знав добре, що там не обійдеться без гри в карти. Що він мав при собі свого готівкою, що втратив чи здобув, мене не обходить. Про вижичення ним з тих моїх, на його руки зложених грошей, я нічого не кажу. Ви їх віддаєте, та лиш іду по-військовому рівною лінією і заявляю. Він оставив легкодушно мій йому відданий маєтковий засіб вдома, не запевнившись нічим на випадок, що сей міг би бути, через яку б там не було пригоду, страчений… Я питаю по другий раз, хто мені зверне втрачене?“

Бабуня встала.

Її погляд промайнув по нім.

„Скажіть впрост, пане докторе, — сказала, — ви утверджуєте, що умерший присвоїв собі всю вашу готівку? Говорім одверто, поступайте, як хочете. Нащо передавали йому свій заробіток? От, — додала, — добродій завідатель, поляк, був би його так само перебрав. Я тут чужа. Мені шкода кождої хвилі. Наше, себто моє і оставших сиріт, положення тепер таке, мов під голим небом і мусить взяти інший оборот. Нам нема часу гаяти. Я тут чужа і не відповідаю далі за ніщо.

Се послідні слова мого зятя до нього і до мене“, — сказала.

„Дорогі сироти мої, мамо!

Перед трьома днями, то є 188… 25 цвітня, передав мені мій товариш, штабовий лікар нашого полку H. H., виїжджаючи на 48 годин до курорту Д., щоб оглянути тамошні лічниці, заклади з мінеральними водами, більшу суму до сховку.

Вечером того дня я був запрошений на карти до Йоахима фон Ґанинґайма, де мала відбутися гучна забава. Мені не треба було туди йти; але сталося і я пішов, піддавшися слабосильно намовці д. Альфонса Альбінського, гірничого завідателя, в котрого я з штабовим лікарем Н. і був на той час прошений на квартиру. Пізніше, себто по згоді явитись у Ґанинґаймів, застановившись, що я не мав такої відповідної готівки при собі, як на вечеру в Ґанинґаймів, я дожичив собі в повище згаданих грошей штабового лікаря H. Н. … гульденів. Решту вложив я назад у свою залізну валізку, де знаходились і службові акти, і зачинив її старанно, забираючи ключ від неї з собою. Так само заперши і двері від нашої кімнати, я поїхав із завідателем та учителем Рибкою до палати.

Скажу коротко, бо мені не стає часу, що сим разом грав шалено. Програвав у завідателя і інших, які противно програвали, і вони і знову вигравали. Лиш я один між ними не вигравав у них. Я не знаю, мені велось сего вечора так погано, як ніколи. Не пам’ятаючи майже себе, я гнав грішми, мов у безодню; хотів-бо відбити лише те, що утратив з випожичених, що мені не вдалося, — аж не догонився до краю.

Коли мене вчитель Рибка, що мов ангел-сторож з’являвся час від часу за мною, впоминав перервати гру і відійти, як се вчинив переді мною завідатель Альбінський, що, програвши грубі суми, забрався від стола, я, послухавши його упімнення, не писав би сьогодні се письмо. Я не був в силі себе опанувати, я остався, програв все, що лиш мав при собі; руйнуючи тим вас і себе — і мій жереб упав.

Я мушу відійти. Я офіцер. Оставляю вам по собі лиш своє ім’я. Воно обтяжене випожиченою готівкою, довгом у штабового лікаря H. Н. Очистіть його, мої сироти, бо в противнім разі, що вам по мені останеться? Спогад про моє слабосилля? Каменичка, що в ній мешкаєте по вашій матері, ваша, як сказав я, я лише офіцером був і честь мав, честь сироти і життя, що не мені