Українська література » Сучасна проза » Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Читаємо онлайн Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
на ледь відкритих вустах, з-під яких сяяли білі зуби, ще відчувалося тепло життя.

Бідна жінка, яка ще півгодини тому, здавалося, не знесе цього невимовного горя, виконавши останню волю брата, стала на диво спокійна. Боже мій, яку ж силу носить в собі почуття, що зветься любов! Мов мати, коли будить сина до школи, поклала вона руку братові на чоло й промовила:

— Юсуфе, дитино моя, глянь… До тебе прийшла твоя товаришка Феріде-ханим.

Він нічого не чув, нічого не відчував. Жінку полонив жах. Невже брат помре, не розплющивши очей? Вона знову втратила спокій, плакала й заливалася сльозами.

— Юсуфе, дитино, розплющ очі ще хоч раз. Якщо ти помреш, не побачивши її, я страждатиму все життя.

Жаль пронизав моє серце. У мене підтиналися ноги… В головах композитора стояв якийсь стіл. Я притулилася до нього. Але що це? Я затремтіла. То стояв орган. Серце говорило мені, що тільки чудо може розплющити очі нещасному композитору. Не знаю, може, те, що я надумала, — злочин або великий гріх, тільки цей орган — мов прірва, яка надить у себе, хто тільки гляне туди. Я натисла на педаль і вдарила пальцем по клавішу.

Орган жалібно застогнав, мов уражене серце. Темні кутки кімнати, сази, тамбури, скрипки разом з довгими тінями по стінах затремтіли й відгукнулися таємниче й скорботно. Мені, мабуть, здалося, бо зіниці мої залила сльоза… Але я бачила, як у нього на мить розплющилися голубі очі.

Сестра плакала, припавши головою до ліжка.

Я схилилася над померлим і торкнулася губами заплющених повік, у яких, здавалося, ще було останнє тепло життя. Невже свій перший поцілунок мені судилося віддати погаслим очам померлого?

2 листопада

Цей вечір — останній в Б. Завтра удосвіта ми від’їжджаємо.

Після смерті Шейха Юсуфа-ефенді мені не можна лишатися тут. В місті тільки про мене й балакають.

Скільки разів, коли я рушала до школи або поверталася додому, за мною йшли слідком. Скільки раз перетинали мені дорогу, щоб роздивитися хоч під густим на-пинальцем моє обличчя. І скільки разів мені доводилося чути, як люди казали, навіть не вважаючи за потрібне промовити це тихіше:

— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..

Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і

Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.

Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.

За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.

Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

23 квітня

Сьогодні гидирелез [80] і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81], мовби на возі, й вони влилися в натовп.

Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.

Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:

— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.

Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.

Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.

А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.

Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:

— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!

І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.

— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?

Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.

Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»

Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала

Відгуки про книгу Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: