Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Та ось одна вчителька здалеку покликала мене. Коли я підійшла, вона сказала:

— Ми послали служницю, щоб принесла тамбур [77]. Тепер треба якось усамітнитися й попрохати Юсуфа-ефен-ді, щоб програв нам. Ти ж як-небудь утечи від цього старого балакуна.

Справді, таким випадком нехтувати не можна. Музика Шейха Юсуфа-ефенді все дужче й дужче брала мене в полон. А він сам довго оце хворів і не приходив до школи. Лише кілька днів тому ми дізналися, що композитор став на ноги. А сьогодні навіть забажав повеселитися на весняному святі.

Наші вчительки знайшли якийсь привід, щоб переманити Юсуфа-ефенді від чоловіків до нашого гурту. Нас було щось десятеро. Нищечком пішли ми вузенькою стежиною вздовж річки.

Шейх Юсуф-ефенді, здавалося, був нівроку. Жвавий, веселий і навіть не обминав жартом тих, хто непокоївся, чи композитор не стомився.

— О, якби цій стежці не було кінця-краю! — промовив він. — Я не втомився б. Сьогодні я почуваюся сильним!

Хтось із учительок пошепки сказав мені, що чоловіки пили горілку і Шейх Юсуф-ефенді теж випив кілька чарок. Може, це горілка й додала йому снаги.

За п’ятнадцять хвилин ми були вже біля старого млина. Це місце називали Виром. В цьому місці бескиди раптово сходилися, від чого в провалля ніколи не зазирало сонце. Весь час здавалося, ніби вода тече в променях ранкової зорі.

Тут ми могли бути впевнені, що нас ніхто не почує. Посадивши Юсуфа-ефенді під крислатим горіхом, ми подали йому тамбур.

Я сіла дещо осторонь від товариства, біля скелі, довкола якої нуртувала вся в шумовинні річка. Та колеги закричали:

— Е, ні! Ходи сюди! Тільки сюди!

І вони посадили мене навпроти композитора.

Забриніли струни. Ця музика довіку лунатиме в моїй голові.

Вчительки в мальовничих позах сиділи довкола музики. Навіть у найвитриманіших тремтіли губи й повнилися сльозами очі. Я притиснула губи до каштанової коси Васфіє й пошепки сказала:

— Уперше я чула його музику в школі. То було, безумовно, чудово, але зараз…

Сумний погляд Васфіє змінився багатозначною усмішкою:

— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…

— Чому? — здивувалася я.

Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:

— Мовчи… Давай слухати…

Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:

— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?

Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:

«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».

Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.

Всг розгубилися, у мене вихопилося:

— Це все ми. Нащо так заморили його.

І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.

— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.

Композитор ледь усміхнувся й одказав:

— Нічого… Це буває зі мною.

Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.

Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.

— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.

Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:

— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?

Я здивовано глянула на неї:

— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.

Та не йняла віри:

— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.

Я засміялася й знизала плечима:

— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…

— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!

Від несподіванки я затулилася руками.

На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.

25 липня

Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.

Нудно. Як тільки нудно, хоч бери та й вішайся. Місто вимерло. Учениці пороз’їжджалися, багато вчителів теж поїхали з Б. Незіге та Васфіє вряди-годи присилають мені зі Стамбула листи. Пишуть, що цього року Стамбул особливо гарний, а від Босфору та Принцових островів вони взагалі божеволіють. Якщо буде хоч якась зачіпка, то дівчата залишаться в Стамбулі.

Якщо на правду, то й мені не дуже хочеться сидіти тут. Мене дуже вразило те, що розповіли про Шейха Юсуфа-ефенді. До того ж соромно виходити на люди.

Почнеться новий навчальний рік, і я попрошуся, щоб мене перевели деінде, навіть кудись у глухе місце. Там

буде мені скрутно, доведеться багато працювати і я буду завжди стомлена. Дарма. Тільки б лишитися самій-самі-с.інькій.

5 серпня

Це вже вдруге мої учениці виходять заміж. Правда, цього разу все не так, як у Зейнілер, коли ми віддавали Зехру за чабана Мегмета. Цієї ночі Джеміле вже не лежить у своєму ліжку з заплаканими очима. Цієї ночі її гарненька голівка схилилася на грудях коханого лейтенанта. Джеміле зі своїм коханим були такі завзяті, а їхнє почуття таке сильне, що батьки змушені були погодитися на шлюб.

Я вбирала Джеміле, так само як і Зехру. Давно вже не ходжу я в гості, на веселі вечори, завжди вдавалося відмовитися, та цього разу Джеміле прийшла додому, цілувала руки