Диво - Павло Архипович Загребельний

побачив професор Отава. Вікно виходило в глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку відповідало десь п’ять чи шість поверхів тієї будівлі, і поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався ховати за сталевими гратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.

– Пан професор Отава? – почулося за спиною. Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.

– Так, – сказав професор, – я Отава.

– Даруйте, що примусив вас чекати. – Зондерфюрер говорив – о, диво! – українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу з поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?

– Прошу сідати, – запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.

– Курити? – спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичний солдатський жаргон з безособовими формами.

– Дякую, не вживаю, – ледь посміхаючись, відповів Отава.

– У вас гарний настрій? – поцікавився зондер.

– Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, – пішов напролом Отава.

– Прошу пам’ятати, – сухо сказав гестапівець, – тут не жартують.

– Знаю.

– Тут відповідати на запитання.

– Або не відповідати, уточнив Отава.

– Ні, – облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, – відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

– Ви будете розповідати.

– Що саме? – не зрозумів Отава.

– Все.

– Але що саме?

– Ви – професор Отава. Так?

– Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер – просто…

– Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

– Як усі, – сказав Отава. – Як увесь мій народ.

– Я питаю – ви член партії більшовиків?

– Зараз це не грає ролі.

– Я питаю.

– На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

– Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

– Тобто?

– Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

– Але ж… дивно… Це – моє місто… Тут мій батько, дід, усі…

– Моральні категорії нас це цікавлять. З якою метою ви лишилися?

– Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що – допитуватимете цілий наш народ?

– З якою метою? – не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

– Рятував історичні споруди Києва, – сказав утомлено Отава, – собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей – інші клопоти… Але не будемо про це…

– А яка мета? – гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

– Все, більше мені сказати нічого.

– Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім’я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

– Сам, – сказав він, – я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…

– Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

– Спільники? В чому?

– У вашій роботі.

– В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...

– Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві...

– Здається, ви сказали, що тут не жартують? – холодно нагадав Отава. – Що мають означати ваші слова?

– Означають те, що означають. – Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. – Підписувати. Можу перекласти.

– Не треба, я розумію по-німецьки, – сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

– Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…

– Не підпишете – наслідки будуть звичайні, – байдуже промовив гестапівець.