Диво - Павло Архипович Загребельний
– Але ж чому? – здивувався Шнурре. – Це так романтичної Це…
Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:
– Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. Але… життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії… Життя вимагає. Воно завжди вимагає від людини. Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов’язки, і значення людини в світі визначається вагою обов’язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але… Ми гордо несемо її. Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно… Тому я… Мені не хочеться… Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби… Ім’я професора Отави знане цілій Європі… Воно не повинне… Ви розумієте, що я хочу сказати. Але для цього…
Отава міг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всі його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцікавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає він за свої доброчинства, якою ціною доведеться платити за всі ті рятувальні акції, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по відношенню до радянського професора Отави. Але Гордій Отава мовчав.
– Звичайно, така розмова не для вулиці, – зітхнув Шнурре, – але вже так склалося… Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так, – думав Отава, – ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але… Нам треба для цього обрати нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» – думав Отава), щоб жодна з сторін не мала морального опертя і підтримки («Ти певний, що я зламаний остаточно, що мені не ждати підтримки нізвідки, що обставини притисли мене, знищили мене», – подумав Отава), тому я пропоную завтра вранці зустрітися просто в соборі, в цій вашій Софії, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в якій… Я хотів сказати, в якій вам і стіни помагатимуть, але вчасно згадав, що віднині ці стіни, як і стіни всього Києва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софії ми з вами будемо в більш-менш однакових умовах і зможемо поговорити про діло, я маю для вас вельми цікаву пропозицію і просив би дуже не відкладати цю розмову… Згода?
– Не знаю, – сказав Отава.
– Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев’ятій або навіть о десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково… ми можемо прийти сюди о десятій…
– Я не можу, – твердо промовив Отава.
– Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося… Все ж таки в даному випадку я – окупант… Але не будемо афішувати нашого знайомства і… Хай кожен з нас прийде сюди сам по собі… Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев’ятої до десятої чи навіть до одинадцятої… Просто для невеличкої екскурсії… Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
– Обставини змінилися, – нагадав Отава.
– Але не змінилися ми, сподіваюся.
– На жаль.
– І все ж таки я дуже просив би вас…
– Вам не треба мене просити… В ваших руках могутні засоби примусу…
– Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу…
– Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
– Я б не хотів цього.
– В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.
– Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
– Кажу те, що думаю.
– Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
– Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
– Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
– От я й висловлююсь, – Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
– Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами – це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
– Не можу поділити вашого переконання.
– Але ж повторюю: у мене є прекрасна пропозиція для вас.
– Вдячний вам за допомогу, яку ви… Але пропозицій ваших… не можу прийняти…
– Але ж, професоре Отава, – зміненим голосом сказав Шнурре, – якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Йдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочате. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпапість і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви – людина одної пристрасті, одної мети.
– Війна зашкодила не тільки мені, – нагадав Отава, – а цілому народові моєму.
– Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! – вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся
