Диво - Павло Архипович Загребельний

Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв’язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди – був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.

Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави – там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, – і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.

Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпачений тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як вої й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські й грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки, могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними й декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, – втягли їх у озеро, і води навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде, то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звениславиного капища дерев’яну церкву.

Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.

І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.

Цибульо, кинь дурити голову!

З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав винести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися більше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім – як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сирецького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху, – мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарно кострубатою і зловісною, – так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, – до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.

Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточності, мав уже в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або ще чимось, що належиться в кравців, у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у чоловіка, а вже заодно й немитими його п’ятами.

Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого