Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Вона всміхнулася, як мені виділося, з примусом і обізвалася лагідно:
– Я годжуся з вами, Наталочко; це дійсно погань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навіть переконана, що ви вийдете заміж і навіть так, як заслуговуєте.
Я не відповіла нічого і лиш здригнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетів гіркий, ледве замітний усміх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним – Орядин. Вже як і боліло мене поведения Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послідніми часами (мабуть, тому, що бачила його частіше), що Марко майже щезав з моєї пам'яті, а в сій хвилі прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
– Так, Наталко, так! – говорила далі стара дама. – Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незаміжньою.
– Я не бажаю нічого так, як того, щоби могла працювати за своєю вподобою – ви ж знаєте, дорога пані, – щоб могла писати і щоб воно здалося на що. Тоді була би я також щасливою!
– А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартості? – спитала, мовби невдоволена моїми словами.
– Я не маю нічого проти подружжя, хоч воно не є в основі нічим гарним ані величним, особливо тоді, коли люди своїм характером до нього не спосібні. Але правда і те, – додала я мов по легкій задумі, – що воно й гарне, коли люди не споганюють його…
– Правда, правда, Наталко! – обізвалася стара дама живо. – Між ніким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досвіду, бо я пережила не одно. Дівчина любить матір і батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться іти хоч би й на кінець за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що він заступить її родичів і все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! – додала з сумною сердечністю. – Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу. Ні, нехай говорять і філософують собі мужчини і женщини, як хочуть, але так як чоловікові не заступить ніщо любові жінки, так і жінці – любові чоловіка, вірте мені! Була би велика шкода, коли б ви не могли віддатися або не хотіли!
Я сиділа мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно:
– Може, але чому приходить вам це на думку?
– Вас, як людини, було би шкода.
– Так, – докінчила я майже з поспіхом. – Кожна людина повинна свою силу і красу використати; не мати надармо серце в руках… не так?
Вона притакнула мовчки головою.
– Хто не живе вдвійку, той не живе ніколи правдивим життям, – сказала.
Я не відповіла зараз, аж пізніше спитала:
– Коли живеться правдивим життям, пані Марко? – І, не вижидаючи відповіді, говорила дальше: – Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано відповідно до своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко з розумом, дорога пані!
Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби її думки помимо всеї бесіди пробували десь далеко-далеко…
– Наталко, ви вірна натура, правда? – спитала нараз.
Я дивилася на неї здивовано:
– Чому, пані Марко?
– Відповіджте мені на моє питання!
– Вірна, однак…
– Ах, нічо «однак». Я не хочу нічого більше знати! – І з тими словами вийшла. Зчудована, перейнята дивним чуттям, зосталась я на місці і заслонила лице руками.
І знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин…
* * *(В рік по від'їзді Марка.)
Так, у тім мусить щось бути правдивого, у тім, що Орядин казав, що в мене нема розуміння дійсності. Я тужу забагато. За чим? Ба! хіба це можна розібрати? Це слабість чувства, вроджена недуга, що відзивається і більшає з віком. «Туга за красою», – казав він, – не знає, що відгомін його сміху будить у моїй душі.
Я найщасливіша, коли пишу, коли потону цілою душею в іншим світі. Це багатий, барвний світ, повний гармонії, повний якоїсь несказанної ніжності або здержаної радості, бутної, благородної втіхи. Так живу я мовби двояким життям. Там на час, а на час тут.
Не раз, звичайно по різнородній утомляючій праці, чуюся щасливою. Але це не триває довго. Одно тяжке зітхнення пані Марко, одно притиснення її руки до серця розвіє те почуття вдоволення чи там «щасливості», і я немов прокинуся з солодкого сну. «Вона слаба!» – прошибне мене блискавкою думка, мов гострий ніж, і я немов в'яну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи і закриває всю ясність, що в ній пробивається.
Вона хора і підупадає з дня на день на силах, але вмовлює в мене і в себе, що це перейде. Дай Боже, але чого ж так змарніла і пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись «розривками, на котрі має право лиш молодіж»? Перше цього не бувало в неї ніколи, а тепер немов хоче нагородити мені всі нею заподіяні найдрібніші прикрості. Бідна! не знає, яке прикре почуття викликає тим у мені, але роблю її волю, щоб їй справити приємність, а собі щоб не придбати на будучність грижі совісті, її воля, її дорога воля нехай буде моя воля!..
З усіх знайомих наших відвідує нас найчастіше Оксана, її намовляє пані Марко витягати мене на «світ Божий». Часом удається їй це, але частіше остається у нас. Вона пробуває радо у нас, каже, що дух нашого дому впливає на неї упокоююче і настроює її поважно-велично.
– Скоро лиш увійду до вас, – говорить мені, – у ваші високі, тихі кімнати, пристроєні
